Є повідомлення, що 7 ізраїльських заручників звільнено з полону терористів ХАМАС.
Всього має бути 20 людей, які вижили, потім, за домовленістю, почнуть повертати тіла загиблих.
Я дуже рада, що це нарешті стається.
Багато хто в Україні зі зрозумілих причин сконцентрований на власному, але все ж згадайте: 7 жовтня 2023 року було шоком і для нас.
Крім масової різанини й насильства цивільних ізраїльтян (близько 1200 людей було тоді вбито), в заручники ХАМАС захопив 251 людину.
І от – за 2 роки – повертаються усі, живі чи, на жаль, мертві.
Усі інтерв’ю, усі розповіді тих, кого звільнили з полону ХАМАС раніше, розповідали про пекло.
Про катування, зґвалтування, багатогодинні нічні марші тунелями із зав’язаними очима, про їжу, що кишіла червами, про місяці без душу і так далі.
Про все, схоже на те, що ми записуємо в розмовах зі звільненими з російського полону українцями і українками, військовими і цивільними.
Очевидно, що будь-які паралелі завжди хибують на неточність. Я також не порівнюю терористичну організацію з ядерною державою-терористом.
Але є те спільне, що заперечити важко: дії терористів такого масштабу ранять цілу націю,
викликають лють і ненависть, і саме по собі звільнення заручників не є у сприйнятті цієї нації справедливістю.
Тому, як на мене, жоден європейський політик чи будь-яка інша людина, які переймаються умовним затриманням яхти з Гретою Тунберг, не можуть усвідомити, чому за таких обставин дискусії про “пропорційність відповіді” Ізраїлю в Газі можуть звучати цинічно.
І друге, що складно зрозуміти людям, які давно забули, що таке дефіцит безпеки: як це – жити, коли філософія твого ворога полягає у винищенні тебе до ноги.
Звісно, в таких трагічних обставинах завжди є багато контекстів: культурний, історичний і т.д., і вони мають свій величезний вплив.
І так, я не експертка з Близького сходу.
Але як всяка людина, яка має можливість читати і аналізувати, я тут пишу про спосіб думання про проблему.
В одній з розмов з Maksym Moses одразу по його звільненню з російського полону ми обговорювали, чи світові демократії до кінця розуміють, про що йдеться, коли ми говоримо, власне, про українських громадян (військових і особливо цивільних) у російському полоні.
Бо це не про те, що, мовляв, йде війна і там полонені, є ж конвенції, є міжнародне гуманітарне право, всього цього просто треба дотримуватися.
Тут йдеться про інше: про масові катування і тортури, про масову фабрикацію “справ”, про масово вибиті зізнання проти самого себе.
Тобто, це не просто полон, це щось на зразок работоргівлі, яка вписана в послідовний і свідомий демонтаж міжнародного права.
Мені це здалось важливим тут згадати – в контексті розмови про використання заручників як інструменту війни.
В загальному світ досі дивиться на захоплення заручників (і полонених) терористичними організаціями (і терористичними державами) передовсім як на гуманітарну проблему.
Але це і є втілена агресія, один з дуже ефективних способів когнітивного впливу, якому дуже важко протидіяти.
Наприклад, пізніше з’ясувалося, що 7 жовтня 2023 року терористи ХАМАС хапали заручників (включно з немовлятами, старшими людьми, жінками, військовими, іноземними громадянами) відповідно до інструкцій, які поділяли цих людей за корисністю для емоційного впливу та важелів на переговорах.
Тобто, це робота за методичками.
Я вже тут раніше писала про дуже важливий прецедент: родини загиблих від нападу ХАМАС подали до суду на компанію Мета через те, що на платформах компанії терористи транслювали страту їхніх рідних в прямому ефірі.
Вимогу відшкодувати мральні збитки вони сформульовали як те, що “сцени жорстокості, приниження та терору назавжди закарбувалися в пам’яті сімей жертв та ізраїльської громадськості як останні моменти життя їхніх близьких”.
Таким чином, від першого дня заручників перетворили на інструменти психологічної маніпуляції – щоб розколювати і виснажувати суспільство, щоб паралізувати владу, щоб маніпулювати міжнародним правом.
Я стежила за цією темою увесь час, і можу навести приклад, як ХАМАС використовував горе та вразливість рідних заручників як зброю, надсилаючи їм прямі повідомлення через ЗМІ – публічно, ніби як адресний психологічний тиск (наприклад, мамі Матана Зенгаукера – Ейнав, яка стала обличчям організації родин заручників).
У такий спосіб легко поляризувати людей навколо маси тригерних тем.
Чи робить уряд для звільнення все можливе?
Чи військові дії не погіршують ситуацію?
Чому одних віддали, а інших ні? Вони що – мають різну “цінність”?
Це розколює навіть цілісність родин, об’єднаних спільним горем.
Дуже щось нам знайоме, правда ж?
Тому це не просто гуманітарна трагедія, а методи терористів давно підірвали міжнародне право і є навмисною, свідомою формою психологічної та когнітивної війни.
А коли ви намагаєтесь нормалізувати ситуацію без вирішення проблеми, умиротворити зло, це не працює.
Тому, думаю, звільненням заручників нічого не закінчується.
Передрук не редагуємо. Оригінал тут
