Два моменти вчора, які дуже зачепили тут мою бульбашку.
Марія Мачадо віддала свою Нобелівську премію Дональду Трампу і республіканський сенатор Роджер Вікер, голова комітету збройних сил, виголосив промову на підтримку України.
Її в перекладі поширив Остап Яриш і її прочитали і шернули тисячі людей.
Ці дві події, як на мене, із двох світів.
В одному світі дядько з великої дороги відбирає у дівчинки грамоту за її досягнення.
В іншому – добро називають добром, зло – злом, агресора – агресором, жертву агресії – жертвою, не ставлять знак рівності між агресором і жертвою.
Не роблять цих поганих гримас при поганій же грі: ну, мовляв, якщо міжнародне право мертве, то давайте казати, що все нібито добре, нібито все нормально.
“Путін був, є і завжди залишатиметься агентом КДБ. Це диктатор, на руках якого – десятиліття кровопролиття. Це найбільший злодій в історії світу, воєнний злочинець, який уже зараз мав би сидіти за ґратами. І, звісно, Путін – брехун. Коли він усміхається американським переговірникам і вдає з себе нашого друга, у нас немає жодних підстав усміхатися йому у відповідь чи довіряти – лише ставитись з обережністю та презирством.
Сполучені Штати мають збільшити поставки до України систем ППО та далекобійної зброї”, – каже Роджер Вікер.
І я розумію, чому це шерять тисячі.
Бо ця прямота сенатора – вона важлива, куди б не котилося міжнародне право, міжнародний порядок і т.д.
Бо для звичайної людини, якою себе вважаю я, не видатної експертки, не великомудрої дипломатки, не дослідниці, яка мислить на перетині різних дисциплін і систем, завжди потрібні орієнтири і принципи для того, щоб намагатися далі вибудовувати своє життя, яким би непевненим і турбулентним не був світ.
Бо мати антитиранічні погляди, ставиться з повагою до гідності людини і гідності народу – нормально, хто б і як у публічному просторі навколо не підважував ці уявлення.
Зима і холоди закінчаться, але Росія все одно нічого не досягне у стратегічному плані.
Тому намагатися довести, що не ми бачимо якоїсь великої задумки, великих планів великих діячів, не мають сенсу.
Це пристосуванство.
Найгірше насправді щодня – це втрати наших людей, яких не повернеш, ціна, яку ми платимо.
Я це відчуваю під шкірою більше, ніж морози.
Тому мені, наприклад, дуже важливо усвідомлювати, що правда не змінилася.
Добро і зло не помінялися місцями.
Так, їх інтерпретації змінилися в бік божевілля.
Але ми ж не мусимо через це стати божевільними самі.
Передрук не редагуємо. Оригінал тут.
