Такого абсурду, як на ці вихідні, давно не бачила.
Якісь згенеровані ШІ гори грошей, зрадник Козюра, якого тримає за вухо Василь Малюк, але пишуть, що це генерал Кузнєцов (хоча це різні люди, різні фото), якісь карти окружної Будапешта, по якій, на думку фб-експертів, не мали їхати інкасатори, якісь тексти про “українську мафію”, згенеровані теж не відомо ким, може, мафією російською?
Вчителі, викладачі, журналісти, психологи, частина людей, яких я знаю особисто, притомні начебто, повелися на це на раз.
Я сиділа на цим всім і думала, чи повидаляти з друзів, чи ні, чи плакати, чи сміятися.
Але як людина, як вивчає і викладає теорію і практику деліберації (простими словами – досягнення консенсусу на основі відкритих дискусій зі складних чи контроверсійних питань), я розумію багато моментів.
І можу сказати, що закони драматургії і закони алгоритмічного світу не підходять для обговорення жодних суспільно важливих тем.
Бо:
– Люди мають різні знання, і одні мають більші, інші менші. Частині людей знання нецікаві. Але при цьому дискусія звучить як рівноправна.
– Більшість людей засвоює інформацію у дуже простий спосіб, обираючи те, що не становить когнітивного дисонансу і дискомфорту з їхньою картиною світу.
– Обговорення чутливих тем найчастіше призводить до сильного емоціонування та моральних істерик, закрикування та кенселінгу одне одного.
– Обговорення емоційних/чутливих тем радикалізують і поляризують погляди щодо них.
– Обговорення часто призводить до того, що людина починає взагалі сумніватися у своїй правоті, навіть якщо має міцнішу і релевантнішу аргументацію. Що – зі свого боку – – веде до нігілізму, втрати моральних орієнтирів, соціального цинізму.
– Консенсусу нерідко вдається досягнути лише тому, що частина людей готові відступити від своєї позиції під тиском не аргументів, а хамства чи сили або уникають спірних тем (з цієї ж причини).
– Багато людей обирають аморальну, нераціональну, нерозсудливу позицію, бо її сповідує більш харизматичний чи симпатичний лідер (і навіть негідник).
Загалом емпірична література на цю тему виглядає погано для дискусійних тем і дебатів.
Є така дослідниця з Прінстонського університету Талі Мендельберг, яка прицільно і довго вивчає деліберацію. Так от, вона вважає, що обговорити якесь питання за правилами можна лише в лабораторних умовах або при грамотній модерації у малих групах.
Бо відповідальне обговорення дуже відрізняється від моральних панік, пошуку відьм, призначення винних і різного роду політичної заангажованості, що дуже любить аудиторія.
А медіа та соцмережі грають саме за цими правилами – і це точно не про нормальну розмову.
Є ще одна закономірність: люди, що споживають інформаційні вкиди, на жаль, не завжди споживають спростування.
Тому у конкретному кейсі, з якого я починала, ті, хто думає, що “злочинна корумпована влада” возить по Європі золоті злитки, могли і не бачити, що Ощадбанк офіційно вимагає повернення свого майна та валютних цінностей, незаконно затриманих в Угорщині.
І якби ви купили диван австрійський, а сусід перестрів вас біля ліфта і відібрав його, ви б думали трошки інакше.
Тим не менше, на жаль, ця ситуація – повне і очевидне банкрутство усіх критичних мислень разом узятих.
Бо, на жаль, схильність харчуватися маніпуляціями – це спосіб мислення, а не його брак.
А тепер найголовніше.
Ця ситуація дуже зримо показала, як може виглядати інфомаційне поле під час виборів, про які багато хто так сильно мріє.
Я би на місці усіх політиків (усіх! бо це обожнює і влада, і не-влада) подумала б, що коли вам зручніше працювати лише з медіакілерами, щоб топити всіх навколо, то це ж постійний перехресний вогонь.
Ви ж усі разом просто втонете в багні.
Разом з деякими блогерами, для яких дно – це взагалі не дно, а просто звичний контент.
І громадяни теж.
Якщо усі ми не призвичаїмося глибоко подихати хоч хвилин 5, перш ніж шернути будь що, що нам подобається просто тому, що воно накидає на тих, хто нам не подобається, ми втонемо в цьому всі і дуже швидко.
Ми давно почали визнавати, як успішно Росії вдалося наприклад, демонізувати мобілізацію в Україні, але я б сказала, що Росія має немалі успіхи, граючи глобальніше: протиставляючи державу громадянам, поглиблюючи недовіру до багатьох інституцій, до держави в цілому.
Окремим постом варто, мабуть, написати, що НЕ робить влада у цій ситуації, а треба було б.
Сьогодні у мене ефір й інша робота, то вже іншим разом.
Передрук не редагуємо. Оригінал тут.
