Якби я писала якусь чергову дисертацію, я б написала, що Дональд Трамп – це корпус текстів. Текстів, які можна звести до окремої риторичної концепції.
Тобто, конфронтація, агресія, приниження, хвалькуватість, грандіолізація, брехня, вигадки, суперечливі заяви – це, власне, і є її елементи.
І ви знаєте, що я вважаю її не випадковістю, а технологією (а щодо деменції, яку так люблять усі обговорювати, – ну не знаю, він не надто адекватний, звісно, але, на жаль, буває така політична логіка, що деменція лідера навіть сприяє їй).
Тому коли Еманюель Макрон каже, що Трампу варто менше говорити, етично я на боці Макрона. Але воно так не робе.
У Трампа воно робе якраз навпаки.
Дуже очевидні зразочки останнього місяця:
“хрестовий похід” проти всього (а війна якраз дуже надається до цього), але зі своєю специфікою, коли немає емпатії до жертв, коли є послаблення етичної стриманості, коли немає очікуваної етичної логіки і послідовності (наприклад, пряма підтримка одіозного Орбана, який пропонував свою підтримку прямому ж противнику у війні – іранському режиму).
Нам все це складно сприймати, воно звучить як шизофренія, але ідея саме в цьому.
Оскільки я таки не планую писати дисертацію, обмежуся практичним виміром.
Що нам від цього всього?
Нам від цього треба зрозуміти, що риторика хаосу і невизначеності є і ціллю, і поведінковою стратегією.
Якщо раніше лідерство було про впорядкування хаосу і зменшення невизначеності (про це є тонни досліджень, тонни), то нині саме невизначеність приносить Трампу інформаційне домінування.
У довгостроковій перспективі, ймовірно, це призведе до погіршення іміджу США і зростання недовіри до них як до партнерів, але в моменті – цей хаос виграє конкуренцію за увагу.
Ну і ми бачимо, як нині геополітика дуже очевидно залежить не тільки від бізнес-інтересів, а й від авторитарних способів управління. Причому не всупереч електоральним демократіям, а як їх видозміна.
І це спрощує рефлексивне управління глобальними аудиторіями в реальному часі (подивіться, як це працює з виходом/невиходом Трампа з НАТО – нехай немає такої процедури, зате є риторика, яка може тримати в напрузі місяцями не лише людей, а й цілі інституції).
Ще практичніше: такий тип політичного лідерства спричиняє політичну тривожність (яку – увага – вже досліджують як окремий стан і окремий концепт у політичній психології, бо це ж загалом тренд світовий, а не лише американський).
Що відбувається з нами у стані загостреної політичної тривожності?
Ми більше схильні до радикальних висновків. Тобто, якщо хтось зі мною не погоджується, він/вона не просто неправі – це сприймається як фундаментальна загроза нашим цінностям/буває що й ідентичності (з десяток разів тут описана поляризація).
На своєму прикладі можу сказати: у мене зростає кількість відмов від політичних розмов чи дискусій, і ввічливих, і не дуже.
Думаю, у багатьох з вас те саме (але в моєму випадку це ще й професійна втома).
Цікаво, що дослідники дискутують, чи може політична тривожність якось особливо проявлятися і відзначають як прояви таке: занепокоєння щодо політичних подій (або ж уникання цієї теми), складнощі з концентрацією уваги, когнітивне перевантаження, навіть фізичні симптоми (головний біль, м’язова напруга або ж порушення сну), дратівливість, відчуття безнадії.
Цікаво також, що вони ж фіксують і сплески так званого “нервового пошуку”, коли люди гуглять як не “ціни на нафту”, так “апокаліпсис”.
Медіа, звісно, працюють з цим як з ключовими словами заради кращих переглядів, але знайте: фахівці зі сфери психічного здоров’я це нормою не вважають.
Як на мене, політична тривожність від загального стану тривожності бодай частково відрізняється і тим, що в ній дуже багато гніву та зневіри – на відміну від більш побутових варіантів.
Але що ж радять фахівці, щоб її знімати?
– Уникання політичних новин: як на мене, погана і якась дитяча стратегія.
– Йогу, наприклад: ну це хоча б весело, йога-news – нормальна назва для подкасту
– Хоча б раз на тиждень читати або слухати подкаст, який пропонує погляд, відмінний від вашого (але щось я не впевнена, що заради такого готова Юлю Володимирівну не по роботі слухати).
Що каже мій досвід, і що мені здається більш продуктивним.
Нам треба думати над інструментами, доступними людям, які б допомогли зрозуміти, як управляти контентом.
Щоб бути поінформованими, але мінімізувати негативні наслідки.
Це тема іншої розмови, звісно.
Але ми точно до цього дійдемо.
Про авторку: Тетяна Трощинська — українська журналістка та медіаменеджерка
Передрук не редагуємо. Оригінал тут
