Про інше інтерв’ю, інтерв’ю Андрія Білецького Лорі Лумер.
Воно має вже 300 тис переглядів на цей момент, і матиме більше, і точно не потребує ні моєї промоції, ні моєї критики.
Але я подивилась його як цікаву жанрову річ, і поділюся враженнями (саме враженнями, бо у мене немає аналітики щодо його аудиторії, його впливу, реакцій на нього і таке інше).
– Наративна рамка і порядок денний.
Попри те, що Лумер приїхала зі своїм порядком денним, який просувала в Україні (я про це скажу пізніше), розмова вийшла майже журналістська.
Зрештою, там точно не було запитань в стилі “скажіть, будь ласка, як вам вдалося стати таким прекрасним”. Та їх і не могло бути, оскільки це два світи, два бачення, два бекграунди.
“Чи є українська армія Азовом” і чи це “нацисти” загалом зайняло більшу частину розмови – від дального заходу Лори Лумер з того, що таке націоналізм і чому це не нацизм, аж до прямої жорсткої частини про те, як, на думку Лори Лумер “Азову” варто змінити шеврон, бо його очорнила рос пропаганда.
Відповіді Андрія Білецького я не переказуватиму, хто дивився – чув, хто ні – може подивитися, лише скажу, що прозвучало багато посутнісного (від пояснень, що до нацизму тяжіє Росія, бо це її метод – захоплювати “життєвий простір”, до визнання того, що проблема з іміджем підрозділу була, водночас, під цим шевроном і прапором сотні людей загинули за Україну, і що українська армія – це еліта у відповідь на цитування Лорою Лумер побоювань, що “українська армія повна нацистів”).
Обговорення цієї теми було цікавим ще й тим, що під цим соусом Лора Лумер встигла розказати, що сама – “американська націоналістка і єврейка”, але при цьому і президент Трамп – “мабуть, найбільш сіоністський президент” і “дідусь єврейських онуків”.
Просувати своє.
– “Криза сприйняття”.
Так сприйняття України і нашої боротьби назвала сама Лора Лумер, і мушу визнати, що це цілком підходящий термін із соціальних наук, яким зазвичай описують вади/чи обмеженість світогляду.
Бо, якщо повертатись до теми “Азову”, то справді, ми ж знаємо, як Росія років вісім, та й на початку повномасштабного вторгнення, демонізувала підрозділ, і я сама пам’ятаю, як такі поважні, здавалося б, видання, як The Telegraph, The Times, The New York Times, інші просто російськими ротами і російськими цитатами висували “звинувачення” нібито в “нацизмі”, і поправку в бюджеті США пам’ятаємо (про заборону передавати зброю та витрачати кошти військової допомоги Україні на потреби “Азова”).
І той запал, з яким Лора Лумер описувала, як люди тригеряться на цю тему, що їй досі про це пишуть в коментарях (“люди божеволіють від цих нашивок” – це цитата) просто унаочнено показує, що люди бачать те, що вони хибно сприйняли як символ своїх страхів, – і все.
І – засліплені.
Ми бачимо, ми знаємо, що лише за минулу ніч Росія зруйнувала будинки у Львові, є загиблий і 37 поранених, у Кривому Розі вбита ціла родина, у Києві та Полтаві є загиблі (я про цивільних), але десь люди “божеволіють від нашивок”.
Це варто знати, і не лише обурюватись, а таки з цим працювати.
– Військова стратегія і майбутнє.
Мені в цьому блоці було цікаво почути головні тези, які привезла Лора Лумер:
1) “багато хто думає, що це нескінченна війна”,
2) “у нас немає грошей, щоб передавати їх за кордон, хоч ми здаємося багатими, але у нас недостатньо грошей” (головні – як мені здалося, бо вона просувала в усіх своїх інтерв’ю тут).
Не знаю, чи було їй цікаво почути думку про те, війни працюють нелінійно, асиметрично, що менша потуга має шанс виграти за умови більшої ефективності, що Росія за усіх обставин буде грати проти США і що український досвід на полі бою безцінний і може бути цікавий американцям.
Я не знаю, можливо, щоби вважати наш досвід цінним, треба менше великодержавної пихи.
Водночас, цей блок блогерка підсумувала так: якщо Росія завоює Україну, то вона отримає доступ до усіх наших ресурсів, і можу припустити, що цей висновок ок для усіх тих, хто сам хоче отримати доступ до усіх ресурсів))
– Американський ізоляціонізм, фальшива російська “моральна вищість”, особиста боротьба Лори Лумер з Такером Карлсоном (тут я її в чомусь навіть розумію), пліткування про брехливих і фальшивих росіян.
Далі мали йти масони, ілюмінати, світовий уряд, пласка земля, але час подкасту йшов до кінця.
Тим не менше, це дало змогу поговорити про Кадирова, кадирівців і міф про їхню ефективність на полі бою.
Висновок мій очевидний: прийняття різних точок зору (якщо це не боротьба на знищення, а просто різні підходи) і пошук прагматичних способів співпраці, попри відмінності, можливе.
Смирення дає нам змогу приймати інших такими, якими вони є.
Зібравши усе своє смирення, я почула багато міфів, які мені здавались давно мертвими.
І очевидно, що у мене, наприклад, не було б саме таких питань, а були б інші.
Тим цікавіше зіставити наші бульбашки.
