У мене особисто давно не було так багато персональних образ від хз кого, як після постів про це.
Наче прорвало Бортницьку станцію аерації.
Аж чистила коментарі, чесне слово.
Ясно, що ці люди навіть не цікавляться, кому вони пишуть, що вони несуть і т.д.
Це просто якийсь новий медіаефект, не знаю, чи описаний в теоретичній літературі.
Я би його назвала – харкнути на чужі двері, коли просто проходиш повз.
Особливо цікаво, що люди саме в момент харкання сповнюються, так би мовити, власною гідністю.
У мене дуже популярним був коментар “хто вам дав право, визначати, що правильно казати, а що ні”.
Так для цього не треба право.
Для цього треба розуміти, що ти несеш.
Ця риса навіть назву має – метакогніція (розуміння власних знань і обмежень у цих знаннях) плюс для цього треба хоч трохи відстрілювати, в якому контексті ти живеш.
А боротися за право нести всяку хрінь – багато розуму не треба.
Там люди переймалися, як же їх всіх переконувати?
Та переконувати можна людину, яка готова тебе чути. А коли повне історичне й емоційне невігластво – то про що переконувати?
Але якщо вже зайшла мова про право, то права розкривати рот про “концтабір” ні Олі, ні її інтерв’юерці ніхто не давав. У країні, що проходить через геноцидну війну, це право треба заслужити.
Звісно, доконвенційна мораль кричить, що будь-хто у власному праві, і тут, напевно, мала б бути широка дискусія на тему суспільного договору, але вже не сьогодні.
Друге моє улюблене – “вона сказала правду!”, “Оля – не причина, а симптом!, “ми всі травмовані, тому іноді говоримо щось не обдумано!”, “їй накипіло”.
Але це все повна фігня і маніпуляція, люди.
Що саме їй накипіло? Немає ніякої травми в тому, що комусь не дали десь виступити в сріблястих трусах.
Питання не в травмі, а в істотній зміні статусу.
От ти роками лиєш помиї у вуха, робиш кар’єру на шльопках, ушльопках і какошніках, і тут минає твій час.
І тут раптом знайшлися ті, хто тобі ткнув какошніком в око.
От і вся твоя травма.
Що мене насправді непокоїть, то це те, що окрім ботів, у цьому потоці підсвідомості – багато реальних людей.
І багато хто тут писав, що це ж таки виборці.
Так і є, і, зрештою, так працює демократія.
Вибір тих, хто при здоровому глузді, дає нам майбутнє. Вибір тих, хто деградує, цьому перешкоджає.
На жаль ми мало уроків з цього виномимо, то вже інше питання.
Втім, не думаю, що людей з поглядами Олі Полякової аж так багато (хоча, звісно, то питання до соціологів, а не до мене).
Але найбільша проблема від них у тому, що вони гучні і знову впевнені, що вони “у своєму праві”, що їх можна використовувати – це ж як скаламутити болото, і що за рахунок цього галасу вони впливають на людей з нестійкими опорами і відсутністю розуміння контексту.
Хоча, як на мене, головне – не вважати, що Україна щось винна Олі Поляковій і її послідовникам, що треба якось перейматися її психологічним станом, її “хейтом” і йти назустріч її очікуванням.
От я особисто цього точно робити не планую.
Я більше переймаюсь, що там Потап. Як там Славік Балаган?
Що там у нього з правами, правдою і демократією?
