Я думаю, що окрім різних складнощів, пов’язаних з внутрішніми проблемами, виборцями, страхом перед Росією тощо, якими можна пояснити цю неповороткість наших європейських партнерів у розумінні, як гібридна і когнітивна війна виглядає на практиці, ще не подолано певний психологічний бар’єр.
Попри те, що є купа статей в медіа, купа аналітичних центрів написали свою аналітику, є повсякденність війни – і вона зовсім відмінна від стереотипого сприйняття.
І саме тому цей психологічний бар’єр долається повільно.
Але подивіться, скільки часу ми в Україні не зовсім правильно інтерпретували війну стосовно самих себе.
Коли війна давно і жорстко відбувається на багатьох рівнях, багато людей досі очікують прямого кінетичного впливу.
При цьому – крім фронту, існують інтенсивні обстріли інфраструктури і цивільних людей; щоденне порушення звичної рутини (типу розвідувального БПЛА, який всього лише перериває твій ритм життя, але це і є проявами війни); кібератаки на важливі установи і об’єкти (не лише у нас, добре, що пілоти Урсули фон дер Ляєн вміли користуватись паперовими картами); психологічні аспекти, пов’язані з постійними тривогами; інформаційні вкиди, які деморалізують або змушують реагувати так, а не інакше, або знижують когнітивні можливості, або можливості довгостроково планувати і т.д.
І при цьому ти їси свій круасан, п’єш те лавандове латте, яке усі так шеймлять, – бо це таке життя, ніби нормальне, ніби діти йдуть у школу, ніби ти йдеш на роботу.
Чи не ніби, а це і є життя?
І от ця гібридна специфіка для людей, які звикли думати, що війна має якийсь зрозумілий кінетичний вимір, дуже складна для усвідомлення.
Україна в більшості своїй (принаймні ті, хто до війни дотичні, або зацікавлені вибудовувати свою реальність адекватно) цей психологічний бар’єр уже перейшла.
Для наших європейських партнерів, особливо для людей, а не лише політичних еліт, все ще попереду.
Бо ця війна не прийшла з кіно і документалок. Вона виглядає не зовсім так, але вона на винищення.
Мені здається, що спочатку думку, що це і є війна, треба впустити у свідомість.
Так, як багатьом українцям довелось впускати у свою свідомість, що Росія не лише може напасти на нас, вона вже напала.
Найбільша пастка сприйняття – це очікування якогось оголошення війни.
Це взагалі цікавий феномен: можна роками говорити, що “ми не плануємо воювати”, “не хочемо ескалувати”, але за фактом ви вже у війні.
