На кінець тижня напишу, що людство сходить з розуму через засилля слів, контенту й інтерпретацій швидше, ніж від того, що насправді відбувається в реальності.
У мене є теорія, що багато людей дедалі більше не здатні конструктивно впоратися з тим валом інформаційних і емоційних подразників, який вже зараз є. Вони жили своїм простим життям, простішим, ніж здається, а тут все навколо з ними почало говорити і вимагати мати на все це якусь точку зору.
Тому важливою професією майбутнього буде професія провідника через інформаційні хащі (бо там ого як страшно!)
Прототип є вже зараз – це усі, кого люди слухають і дивляться, щоб або зрозуміти світ, або щоб засрати свій мозок, але фокус в тому, щоб відрізнити перших від других.
Поки що з цим не дуже.
Все це було і раніше, – напише хтось.
Та не зовсім так. Подивимось, чому.
1) Соцмережі створили враження масовості і доступності будь-чого в небачених масштабах. Додайте сюди можливості ботоферм, додайте вплив алгоритмів.
Якщо хочеться прямо даних – наприклад, є дослідження Рене ДіРеста, дослідниці Стенфордської інтернет-обсерваторії, яка показує, скільки організацій і компаній (!!!), а не просто людей з вулиці покладаються на “альтернативні” дані (брехню людською мовою) і просто власними руками створюють собі загрози.
А зараз вже супердержави в цьому човні.
2) Експлейнери, інтерпретації, opinion-lead жанри дуже популярні (з цього я і почала).
Але оскільки швидкість – найважливіша, тому інфлюенсер/ки коментують події часто до того, як стає відомо хоч щось, крім заголовка.
Це означає, що тлумачення з’являється раніше, ніж подробиці того, що сталося.
А якщо одразу вказати, на кого спрямувати обурення, то люди аж бігом підпишуться на вас.
3) Якщо хочеться трошечки теорії, я вже 2 роки рекомендую вивчати Ніла Постмена, бо його дослідження нарешті прямо ожили.
1985 рік, він попереджає про те, що загрози американській демократії йдуть не від держави, не від репресивного апарату, а від культурних звичок (звісно, що з огляду на тодішні технології, Постмен писав про телебачення, яке впливало на концентрацію уваги і перетворювало політику на шоу), але тут важливий напрямок його думки.
“Коли нація відволікається на дрібниці, нація опиняється в небезпеці”, – писав Постмен.
Золоті ж слова.
І якщо піти далі, то за ширмою інформаційного шуму, легко робити будь що, аж до демонтажу інституцій і держав.
4) Я колись писала, що, здається, панівною політичною технологією в останні роки є роз’ятрення виборців – коли ти постійно підвищуєш градус гніву, бо для твоїх прихильників це як вже залежність.
Що ще додам: що політична поляризація аудиторій – це про не риторику, а про нейронауку (політична прихильність за типом культу пов’язана з нездатністю людини зносити складність і невизначеність – дослідження Нідерландського інституту психічного здоров’я та залежностей).
А якщо повернутись до когнітивного перевантаження, то поляризоване сприйняття ми використовуємо, щоб розібратися в надмірній кількості інформації, ніби як розкласти її по поличках.
Динаміка ж соцмереж така, що дії ми замінюємо обговореннями будь-чого на височезних градусах, дестабілізуємось і мало здатні говорити про це будь-що, не займаючи жодної сторони.
5) “Епічний гнів”.
Тому політику, наприклад, вже не потрібно шукати громадян, готових чинити політичний тиск чи долучатися до дій.
Достатньо риторично демонструвати “епічний гнів”, втягуючи в це емоційне провалля все більше і більше людей.
Нідерландський філософ і європейський політик Сібе Шаап у книжці “Популістська спокуса” пише, що натовп дає безпеку і захищеність в цій ідентичності натовпу, бо тобі нічого не треба робити. Просто глузування над “не-своїми” дають тобі силу.
Ти обурюєшся, ти гніваєшся, і цього досить.
Багатьох людей зжирає гнів – я це відчуваю кожного разу, коли виходжу за межі бульбашки – своєї сім’ї і своїх друзів.
І знаєте, буває, що є люди, у яких все цілком терпимо, здоланно – але ніхто не дав їм інших інструментів упоратись зі складним світом, крім валу обурення і гніву.
6) Колись давно на купі тренінгів, які я проводила, ми завжди обговорювали з аудиторією, що небезпека так чи інакше є частиною нашого життя, і ми маємо навчитися відбирати ту інформацію, яка важлива для нашого виживання.
Але нині потік завеликий – якщо ти не встановлюєш власних критеріїв, що потрібно саме тобі, щоб аналізувати реальність.
Особливо якщо політична влада роками не практикує відвертої нормальної розмови, а надсилає гігабайти суперечливих повідомлень.
Зрозуміло, що це шкодить країні, це шкодить громадянам.
Теж багато разів писала, не повторюватиму.
Лише процитую вислів Пітера Померанцева, який мені здається тут дуже доречним: “Треба працювати з почуттями, з браком спроможності. Росіяни перемагають, працюючи з емоціями, ідентичністю, травмами. Це змагання не між інформацією і дезінформацією, а між лідером культу й терапевтом”.
7) Що можна зробити самому:
– Вчитися розпізнавати поляризоване, чорно-біле мислення, бо людям, які згорають від ненависті одне до одного складно бути партнерами; намагатись зрозуміти, що є серединка – є явища, події і люди, до яких ми можемо бути нейтральними. Взагалі не перейматися, не думати про це.
– Нагадувати собі, що дуже часто наша дискусія – це не ситуація життя чи смерті, це просто розмова (або ж срач).
– Слухати, читати, обирати людей, які роблять нам краще, а не гірше (краще в реальному житті, а не риторично).
Сенс взаємодії не у роз’ятрюванні і збиранні обурення, а у пошуку рішень або підтримці.
– Ще добре б повірити у важливість людської компетентності, але то вже наступний етап, який дістанеться тим, хто виживе.
Бо інформація – це робота, її аналіз – це робота.
Навчитися відкидати шуми, другорядне, неважливе і розуміти, що справді має значення, – це унікальні компетенції в майбутньому світі, повірте.
Колись за це платитимуть
Передрук не редагуємо. Оригінал тут
