Це завжди так буває: ти вже не плануєш про це писати, але пишеш про Анджеліну Джолі і два дні чистиш коментарі.
А потім раптом стається колонка з “бусифікацією” “глибоко цивільного чоловіка”.
Що я вам скажу.
Ну хоч є зріз уявлень людей про світ і самих себе на 12-му і 4-му році війни, та ще й безоштовно.
Бо це ж талант – так вміти захищати своє життя від реальності і від життя тисяч інших людей, тисяч родин військових.
По-перше, підтверджую те, що вчора писала Alina Sarnatska; люди всерйоз пишуть про “звірства ТЦК”, які дуже часто полягають всього навсього у перевірці документів (!!!).
Коли я бачу новину про “бусифікацію”, головне, що мене цікавить, – що ж там з військово-обліковими документами.
Але зазвичай відповіді на це – головне – запитання в новині немає.
Бо ще може виявитися, що “звірств” за фактом не було.
По-друге, для мене було відкриттям, що у нас досі є люди, які вважають, що у нас мобілізація “добровільна”.
Тобто, є щасливі люди, які на 4-ий рік повномасштабного не в курсі про воєнний стан і вони справді послуговуються терміном “примусова” як чимось поганим, хоч насправді воєнний стан і означає, що ви це все не обираєте.
(Втім, який не який рекрутинг є, тому трошки обрати можна, але це ж треба стратегічно мислити).
По-третє, ці налякані дітлашки у 2025-му році навіть не помічають абсурдності формулювань, які вони носять під усіма постами.
“Тренер із самбо, офіцер запасу, з хворою спиною, придатний до служби в тилу”.
Як сумно звучить, правда ж?
Але щось немає сотень постів і коментарів про складнощі списатися, наприклад, для хлопців з ампутаціями.
“Бусифікація люблячого батька”.
А інші батьки, що роками в силах оборони, своїх дітей не люблять?
Люди масово постили про військових, які 165 діб тримали позиції з коментарями “титани”, “унікальна воля до життя” й іншою солодкою патокою і рученятами до бога, але нікого не цікавили причини цих 165-ти діб.
Але це все речі одного порядку.
Того, як ми аналізуємо реальність і свою роль в ній.
Чесно аналізуємо.
І по-четверте.
Цього разу мені траплялись коментарі (раніше цього не було), які звучать так: “мій чоловік не був в армії, тому окупації нам нічого боятись”.
І це прямо дуже страшно і симптоматично.
Сподіваюсь, ця думка хоч не масова.
Бо це означає, що всі погано роблять свою роботу.
І медіа, і я.
Я писала і ще раз напишу: інформаційне поле і середовище спілкування визначає оптику.
Ми – те, що ми їмо, дивимось, слухаємо, читаємо, з ким спілкуємось.
І те, на чому збираємо клікбейт.
Рілзи про “бусифікацію” – це не журналістика.
Це ганьбище професії.
Колеги на мене вже ображалися за цю тему, тому втрачати нічого.
Ну і останнє.
Багато хто сьогодні слушно написав, що варто б змішати бульбашки – родин військових і родин ухилянтів.
Щоб усі почули одне одного.
Це звучить дуже мило і правильно.
І я впевнена, що хтось би навіть грант дав на такі діалоги.
Тільки для початку треба визнати, що у нас ВЖЕ величнезна моральна проблема несправедливості у ставленні до військових.
Частина суспільства ВЖЕ заборгувала військовим, їхнім рідним, загиблим військовим і їхнім рідним.
Тому не вийде почати з чистого аркуша, не треба ілюзій
Тетяна Трощинська: інформаційне поле і середовище спілкування визначає оптику
