Навесні 2026 року історія львівської випускниці Софії Радиш облетіла українські медіа. Дівчина зі спінальною м’язовою атрофією ледь не залишилася без випускного вальсу: за словами її матері, частина батьківського комітету була проти участі Софії у спільному святі, а сам захід назвали «приватним». Вальс зрештою відбувся — на шкільному подвір’ї, з однокласником. Але святкувала Софія окремо від класу.
Ця історія — не про погану школу чи злих батьків. Це симптом значно більшої проблеми. Інклюзивна освіта в Україні розвивається — про це свідчать і звіти, і цифри. Проблема в тому, що цей розвиток нерідко зупиняється там, де починається реальне життя дитини: біля сходів, на порозі класу, на шкільному святі.
За останні роки держава відзвітувала про десятки тисяч інклюзивних класів і асистентів учителів. Але за цими цифрами — діти, яких система рахує, але не завжди бачить.
«Звістка» розбиралася, де саме інклюзивна освіта в Україні дає збій. І чому пандус на вході ще не означає рівність.
Інклюзивна освіта в Україні: цифри, які виглядають як успіх
На перший погляд — вражаючий прогрес. У 2024/2025 навчальному році в Україні налічувалося 33 397 інклюзивних класів, де навчалися майже 48 000 дітей з особливими освітніми потребами.
Для порівняння: у 2017–2018 навчальному році асистентів вчителів в Україні було 3 732, тепер — понад 22 000. Різниця в шість разів.
Але за цими цифрами — не лише досягнення. За ними — черги до ІРЦ, школи без пандусів на другому поверсі, вчителі, яким бракує підготовки, і батьківські комітети, які не завжди раді бачити дітей з ООП (особливими освітніми потребами) у класах та поза ними.
Фізичний простір
За даними інституційних аудитів 2025 року, лише 5% шкіл забезпечують безбар’єрне пересування між поверхами, а укриття доступні для маломобільних груп лише у 26% закладів.
Тобто дитина на кріслі колісному може потрапити до школи, але не може піти на урок хімії чи математики, якщо той — поверхом вище. Не тому, що програма не підходить. Тому що немає ліфта. І під час повітряної тривоги вона не може спуститися в укриття разом з усіма.
Архітектурна доступність — це не лише пандус біля вхідних дверей. Це туалет, яким можна скористатись самостійно. Парта, за якою можна сидіти в кріслі. Евакуаційний план, у якому враховані всі учні.
Асистенти й учителі: підтримка, якої не завжди вистачає
Формально асистент вчителя є в більшості інклюзивних класів, а майже всі школи звітують про підвищення кваліфікації педагогів. За даними інституційних аудитів 2025 року, 95% шкіл підтверджують, що їхні вчителі підвищують кваліфікацію.
Але формальні показники не завжди означають готовність до роботи з дитиною, яка має особливі освітні потреби. Ті самі аудити показали, що понад половина шкіл мають критичні проблеми з безпекою, інклюзією та оцінюванням, а в 53% закладів частина педагогів працює не за фахом. Готовність класовода адаптувати урок для дитини з аутизмом чи ДЦП залежить не лише від сертифіката про курси — а від того, чи має школа методичну, психологічну й адміністративну підтримку, щоб цей сертифікат перетворився на реальне вміння.
До цього додається проблема стабільності. У листі від серпня 2025 року МОН окремо звернуло увагу на недопущення укладання короткострокових трудових договорів з асистентами вчителів та іншими фахівцями інклюзії — така практика позбавляє їх соціальних гарантій і фінансової стабільності. Фахівець, який щороку не знає, чи продовжать його контракт, не може будувати довгострокову стратегію супроводу конкретної дитини.
Школи відмовляють попри закон
Закон каже: школа не має права відмовити дитині з ООП у вступі. Порушення права на освіту — це злочин за законодавством України. Але на практиці батьки нерідко чують відмови — прямі або завуальовані під «вам буде краще у спеціалізованому закладі».
Одна з мам дитини з особливими освітніми потребами описала власний досвід: «Біля 50 шкіл відмовили мені в прийомі моєї доньки, школа по місцю проживання відверто знущалася». Школа, де дівчинка навчається зараз, погодилася лише з четвертої спроби. Але, за словами жінки, це було того варте — вони знайшли місце, яке зробило їхнє життя кращим.
Діти з ООП ізольовані від класу
Коли про Софію Радиш написали медіа, суспільство швидко знайшло винних: байдужі дорослі, жорстокі діти, школа, яка не захотіла прийняти дитину. Та ситуація виявилася складнішою. «Насправді ми взагалі не знали, що в нашому класі є дівчинка зі СМА», — кажуть батьки однокласників Софії.
Це — можливо, найважливіша деталь в усій історії. Дитина навчалася в тій самій школі, але клас про неї практично не знав. Не тому, що хтось навмисно приховував. А тому, що система патронажного навчання за замовчуванням ізолює дитину від колективу і ніхто не вважає це проблемою.
Утім, на думку експертки з питань безбар’єрності Уляни Пчолкіної, історія Софії Радиш оголила глибшу проблему: інклюзія нерідко зводиться до формального запису дитини в школу, тоді як насправді дитина залишається поза класом і поза колективом. «Ми маємо змінювати освітню систему, аби всі діти мали можливість ходити в школу, знати своїх однокласників, знати своїх вчителів, а не отримувати червоний диплом за те, що ви сиділи вдома», — наголосила вона.
Страхи батьків з обох боків
З одного боку — батьки дітей з ООП бояться, що дитину будуть ображати або не розумітимуть. З іншого — батьки побоюються, що клас «відставатиме». Обидва страхи живляться одним: відсутністю досвіду спільного перебування з раннього дитинства.
Спецклас замість інклюзії
З 1 вересня 2025 року в Україні набув чинності новий порядок утворення спеціальних класів у звичайних школах (наказ МОН №1182). Тепер заклад загальної середньої освіти може створювати не лише інклюзивні класи, де діти з ООП навчаються разом з усіма, а й окремі спеціальні — для учнів з особливими потребами.
У самій нормі немає нічого однозначно поганого: для частини дітей окремий клас із підготованими дефектологами справді може бути кращим рішенням. На слуханнях у профільному комітеті Верховної Ради фахівці наголошували, що є категорії дітей, яким за їхніми психофізичними особливостями комфортніше у спеціальних умовах, і що будь-які зміни мають спиратися на принцип дитиноцентризму.
Питання в іншому — у напрямі руху. Ще під час обговорення реформи спеціальної освіти експерти попереджали: розвиток окремих закладів і класів має потенціал зменшити кількість дітей на інклюзивному навчанні. Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю говорить про право на інклюзивну освіту — і жодного слова про спеціальну. Коли окремий клас стає винятком для конкретної дитини — це підтримка. Коли він стає зручною системною відповіддю, щоб не пристосовувати школу під усіх, — це вже крок до ізоляції.
Інклюзивна освіта в Україні під час війни
Повномасштабне вторгнення додало нових складнощів. Через бойові дії зросла кількість людей з інвалідністю внаслідок поранень і травм. Особливо вразливими стали діти, які переживають психологічні травми, — що вимагає посилення системи підтримки та реабілітації.
Це означає, що запит на інклюзію збільшується — водночас коли ресурси системи стиснулися, а частина шкіл не працює або перейшла в укриття чи дистанційний режим. У період воєнного стану учні, які вимушені змінити місце проживання, можуть отримати психолого-педагогічні послуги через ІРЦ — зокрема дистанційно. Але «можуть отримати» і «отримують» — різні речі.
Де інклюзія все ж таки працює
У київській пекарні Good Bread from Good People працюють люди з ментальною інвалідністю: з аутизмом, синдромом Дауна, розумовою відсталістю. Засновник Владислав Малащенко відкрив її, бо бачив несправедливість: дорослі люди з ментальною інвалідністю не мали місця для роботи та самореалізації.
Зараз тут працюють двадцять людей. Під час повномасштабного вторгнення вони випекли понад 200 000 буханок хліба для людей на лінії фронту — від Бучі до Бахмута.
Це не доказ того, що система працює. Це радше виняток, який існує всупереч їй — завдяки одній людині з грантом і ідеєю. Таких місць в Україні одиниці. А скільки людей залишаються вдома не тому, що не здатні — а тому, що їхніх здібностей ніхто не захотів розкрити?
Відповідь на це питання починається не в пекарні. Вона починається в класі.
Яні вдалося. Петі — ні
Петі та Яні — по 10 років, обоє з Харкова, обоє пішли в інклюзивні класи. У Яни синдром Дауна, у Петі аутизм. Історії двох дітей склалися по-різному — але справа не в самих дітях.
В обох випадках поруч були активні, залучені мами, які боролися за своїх дітей. Різницю зробило те, що по той бік. Яні пощастило з учителькою і школою, які підтримували ініціативи мами: щомісячні позашкільні зустрічі класу, поступову адаптацію, час, щоб однокласники навчилися «перекладати» дорослим, чого хоче дівчинка, яка не розмовляє. До кінця першого класу Яна читала, рахувала і трохи писала — попри те, що в спецшколі їй, найімовірніше, сказали б, що навчити дитину без мовлення читати неможливо.
Петя зіткнувся з іншим. Сувора вчителька, яка тримала дистанцію з хлопчиком, що любить обійми. Керівництво, яке, за словами мами, не курувало процес: «Не виходить у вчителя — ну і хай буде так». Прохання дозволити хлопчику відвідувати хоча б частину занять, коли всі одразу даються важко, наштовхнулося на відмову. Поступово хлопчик замкнувся, почав уникати дітей і зрештою опинився на дистанційному навчанні вдома. Відколи Петя перестав ходити до школи, як розповідає його мама, ніхто звідти жодного разу не зателефонував запитати, що з ним.
Однакові стартові умови, однаково залучені батьки — і два протилежні фінали. Різницю зробили не діагнози, а школа й дорослі в ній: учитель, який або вмів, або не вмів; адміністрація, яка або супроводжувала, або вмивала руки. Інклюзія спрацювала там, де ще хтось, крім батьків, узяв на себе працю зробити, щоб вона спрацювала.
Замість висновку
Скандал довкола Софії Радиш вщух за тиждень. Соцмережі перемкнулися на наступну тему. Але питання лишилося.
Якщо дитина навчається в тій самій школі і її однокласники дізнаються про неї з новин — це не проблема конкретного батьківського комітету. Це проблема системи, яка навчилася рахувати інклюзивні класи, але ще не навчилася рахувати людей у них.
Пандус на вході — це необхідність, але не інклюзія. Асистент у класі — це підтримка, але не рівність. Вальс на подвір’ї, після якого дівчина їде додому із сім’єю, поки клас святкує за містом, — це не тріумф. Це нагадування про те, скільки ще лишається зробити.
