100 історій про мову: «Я готова чути ламану українську, але не суто російську»

Наталя Зайчук живе у передмісті Києва з дитинства. Більшість її оточення говорили російською, так само говорила й вона, хоч усе життя мала інтерес до української мови та книги. Втім спілкуватися продовжувала російською. На українську вона вперше перейшла у 2022 році, коли разом із сином опинилася за кордоном.

У родині спонукали читати

«Родичі між собою спілкувалися російською, — пригадує жінка. — Бабуся була з Миколаївщини говорила російською. І мама моя говорила майже завжди російською, та ще до того ж мій батько з Сибіру. Втім у мене був один дідусь, він з-під Переяслава, то він говорив переважно українською. Перша моя школа теж була українською, а от у восьмому класі я перейшла до ліцею, і ми були останнім випуском, де викладання велося ще російською. Це був 1998 рік».

Бабуся була вчителькою математики, викладала у вечірній школі. Спершу вона багато читала своїм онукам — напевно, щоб діти менше совалися по селу, не хлюпалися у калюжах і не випускали курей. Коли Наталя з сестрою стали старшими, їм дарували книжки.

Згодом дітей уже сварили за те, що вони шукають тихі місцини — штибу туалету — і забагато читають, зокрема замість того, щоб збиратися до школи. У ліцеї Наталі не пощастило з оточенням: у неї було багато негативного досвіду у соціалізації та комунікації, траплявся булінг. Найбільше, що їй подобалося у школі, — це вчителька української мови та літератури. Саме так Наталя вирішила вступити на українську філологію.

Наталя навчалася в університеті імені Драгоманова. Проте й тут студенти між собою зазвичай говорили російською. Винятки могли бути лише у випадку, якщо студенти були приїжджими. У Наталі була подруга зі Львівщини, і спершу вона намагалася говорити з нею українською. Втім та відповіла, що розуміє, що це незручно, тож Наталя може відповідати російською.

«Здебільшого нам викладали українською, — пригадує жінка, — окрім економіки та історії, які читали російською. Пригадую, я тоді мала інтерес до всього українського: читала, цікавилася історією, але говоріння російською було абсолютно нормалізоване. І я сприймала її як мову повсякденного спілкування».

Після університету Наталя вчителькою не стала. З’ясувала, що не хоче по кілька разів повторювати одне й те саме, перевіряти зошити тощо. Відтак пішла працювати у логістичну компанію. Українською вона й далі читала та споживала контент, однак не розмовляла.

Було бажання відмежуватися

Полуда з очей у неї впала лише у 2022 році.
«Я категорично не хотіла асоціювати себе з чимось, що руйнує і вбиває людей, що воює проти нас, — пригадує Наталя. — Для мене це була чітка асоціація. Все почало наростати хвилями. Спершу я відмовилася від споживання контенту — новин, фільмів, музики. Відкидала все, бо відчувала внутрішній спротив».

У березні 2022 року Наталя з сином виїхала до Австрії. Там вона зрозуміла, що не хоче на вулиці говорити російською, адже деякі люди можуть виявити бажання підтримувати з нею розмову. А їй це було неприємно, бо співрозмовник міг виявитися росіянином.

«Я розумію, що за артикуляцією можна розрізнити: це російська “російська” чи російська “українська”, — міркує Наталя Зайчук. — Але я не хотіла ні прислухатися до того, яка це російська, ні собою нагадувати росіян. Тому ми з сином вирішили, що говоритимемо українською. Щоправда, спершу — лише поза домом».

Синові тоді було дев’ять. Вони не хотіли асоціюватися з росіянами. Мовою мати й син ніби провели умовний кордон: українці розумітимуть, що вони свої, а росіяни, навпаки, остерігатимуться і не підходитимуть. З одного боку — це питання безпеки, з іншого — можливість знайти однодумців у чужій країні.

Згодом вони перейшли на українську й удома. Підтримав їх у цьому й батько родини, з яким вони тоді щодня спілкувалися телефоном.

«Найважче, мабуть, було перевести давніх друзів і родичів на спілкування українською, — аналізує зараз жінка, — бо їм спершу було незвично. Моя сестра вже багато років живе в Австрії — виїхала туди з чоловіком, а після вторгнення до них приєдналася й наша мама. Між собою вони говорили російською, а зі мною та моїм сином — українською. І в них стався своєрідний когнітивний дисонанс: вони почали переходити на українську, коли звертаються до мене чи сина».

Російська вдома не толерується

Як каже Наталя, більшість її оточення стало україномовним. Спілкуються вони так лише з нею чи й у побуті теж — не так важливо. На роботі компанія ухвалила рішення: говорять або українською, або англійською. У громадських місцях, де Наталя одразу звертається українською, їй зазвичай відповідають державною.

«Навіть якщо перші слова до мене лунають російською, а я відповідаю українською, то вже потім до мене переходять теж українською. Ну, як у кого виходить, — зізнається Наталя. — Я готова чути ламану українську мову, але не суто російську. Хоч визнаю: російська трапляється, я її чую».

Російська вдома не толерується. Можна англійську, німецьку, хоч китайську — але не російську. Проте син грає у комп’ютерні ігри з іншими хлопцями, і вони іноді звертаються до нього російською. Тоді він може по інерції спробувати відповісти тим самим. По-перше, це звучить у нього неприродно, бо вже перебудувався артикуляційний апарат; по-друге, Наталя з чоловіком роблять зауваження, що не варто переходити на російську.

«Діти, безумовно, є дзеркалом своїх батьків, — вважає Наталя Зайчук. — Вони відображають ту мову, якою говорять удома. Тому ми зараз пильнуємо свого сина й пояснюємо, що російська — не та мова, яку треба обирати для спілкування. Хоч він, звісно, не може змусити своїх однолітків перейти на українську».