Ми живемо надіями.
ВВП зростатиме на 7% щороку. Зарплата вчителя — 4 тисячі євро. Подивимося Путіну в очі. Переможемо за два тижні. Уже в травні питимемо каву в Криму.
І вибори. За пів року. Точно. Уже восени. Ні, вже навесні.
Головне — перемогти ТЦК і корупцію! Ні, головне — санкції проти Порошенка! І покажемо полякам їхнє місце! І Трампу! І НАТО!
Треба лише призначити Федорова міністром. А ще звільнити Сирського. Ні, Кубракова. Чи, може, Пристайка? Або Кулебу? Якого з них? А яка різниця? Кого саме — вже не так важливо. Бо тоді, мовляв, точно переможемо.
Може, все ж варто жити реальністю?
Війна триває. І ніхто не знає, скільки вона ще триватиме. У Європі зростає загроза правого реваншу, що може послабити підтримку України. Нам бракує зброї. Демографічна ситуація погіршується і, на жаль, ще погіршуватиметься. Армія виснажена, а багато військових почуваються морально покинутими.
Єдине, що справді дає надію, — це те, що й Росія має серйозні проблеми, насамперед економічні.
Тому жити потрібно не піаром і не ілюзіями, а мобілізацією всіх внутрішніх і міжнародних ресурсів для боротьби з росією.
Усе інше — другорядне.
Про автора: Микола Княжицький – український журналіст, Член австрійського Міжнародного інституту преси.
Передрук не редагуємо. Оригінал тут
