Як реакція на злочин зґвалтування Надії братами, котрі зараз захищають країну, одним з наративів є те, що це “замовлення проти зсу та ефективної бригади”, бо інакше чого це вилізло саме зараз.
Зазвичай, ці наративи породжують люди, котрі стартують на потерпілих: а чого так довго мовчала, а чого говориш без доказів, а чого взагалі говориш, треба то забути і далі жити, а не переповідати казочки, якщо там щось взагалі було.
І тут є кілька моментів, що них я хочу проговорити.
Часто сексуальне насилля щодо жінки є сліпою зоною для чоловіків та і для жінок. Бо що тут розповідати? В таких історіях щоразу знаходять точки для сумнівів, недовіри, власного страху.
Сексуальне насилля часто сприймається не через призму насилля, а як стосунки. Ну, не надто правильні на думку потерпілої. Яка мала б раніше про це подумати.
Два роки тому я аналізувала комунікацію щодо цих злочинів на офіційних сторінках судів, і там були виписані з обвинувальних висновків та вироків пасажі щодо того, що чоловік відчув пристрасть/похоть, що спонукало його вчинити сексуальні дії у природній/не природній спосіб. Це все працює на романтизацію цього злочину.
Власне, вчора я ще подумала про те, що на романтизацію цього злочину працюють і популярні любовні романи, де є сюжетні лінії про те, що вона його дико хоче, але горда і каже ні, то йому доводиться фізично показати оцю пристрасть, щоб потім розстанути в його обіймах!
Але романи Даніели Стіл чи Джекі Колінз не є судовими вироками.
Через сприйняття цього злочину, неготовність сприймати це як злочин і недовіру до голосів потерпілих виникає ось таке:
Він геніальний режисер вільних поглядів, то що їй не так, що вона собі думала, грала кращі ролі, а тепер топить його на замовлення іншого
Він талановитий викладач, в нього успішні випускники та випускниці, в неї виник конфлікт і непорозуміння, тепер вона топить його на замовлення, використовуючи секс.
Він один з кращих продюсерів, всі хочуть з ним працювати, щось в них там сталося, тепер вона мститься і хоче слави, а без нього вона була б ніким.
Він герой України, вона і дрібки не зробила з того, що зробив він, він щодня ризикує життям, а вона винесла назовні цей бруд, хотіла спозорити його і армію, позорить саму себе ще й просить на це гроші.
Це одна й та сама схема. Беззаперечні дії, статус, чесноти героя, і абсолютне знецінення героїні.
Одне – беззаперечне, цьому є матеріальні докази, все очевидне. Інше – зіткане з сумнівів, емоцій, образ, помсти, уваги, обмовлення, бажання монетизувати жалість.
І виходить так, що людина часто не здатна прийняти не таку вже й складну історію, що можна бути дуже вправним, геніальним, шанобливим у своїй професійній діяльності, але чинити злочин. Бо таким “статусним” чоловікам не потрібно нікого завойовувати, не те що ґвалтувати, бо за їхню увагу б’ються!
“Та кому вона треба”! – дуже мізогінне судження.
Про це легко думається саме тому, що сексуальне насилля не сприймається як прояв влади, підкорення, катування.
І щодо “не на часі” для таких свідчень, коли країна виборює себе”. Я розумію це навіть. Що там коли з нею було – проїхали, було чи ні взагалі неясно, якось вижила і підіймає оце шумовиння.
А боротьба за життя країни є і боротьбою за моє життя, тут і зараз, і “не треба людей відволікати своїми піздостраданіями і зривати мобілізацію” (цитата з коментаря).
Я це навіть коментувати не хочу, бо мені дуже прикро, як швидко люди ухвалюють рішення знецінити і кинути у прірву власних страхів та упереджень іншу людину як цілком прийнятну жертву.
Але вона не жертва, вона виборює своє життя і гідність, обирає діяти і не мовчати, також тут і зараз, бо завтра може не бути.
Про авторку: Лариса Денисенко — правозахисниця, письменниця, публіцистка, медіаекспертка.
Передрук не редагуємо. Оригінал тут
