Все частіше чую: «невже ми не могли підготуватись, що буде відповідь?», «ніхто не подумав, шо в них більше ресурсів?», «ми так раділи їх нпз, що тепер готові будемо лишитись без заправок?»
Спробую пояснити. Війна на виснаження — це логіка постійного перехоплення ініціативи. Наша, їхня, знову наша, знову їхня. І так по колу. Як зєбра.
Щойно буде тільки їхня, або тільки наша — це неминуче призведе до їхньої або нашої перемоги.
Але війна ведеться не лише в небі, на землі, вона ведеться в інформаційному, когнітивному домені. І тут ворог посилює будь-які наші перекладання провини з нього на нас самих.
Якби ми не знищували їх склади — вони б не чіпали наші. Якби ми не входили б в Курськ — Суми були б цілі. Якби ми б не почали бити по їх НПЗ — наші заправки були б цілі. І так далі.
Почалося це все не вчора. Якби не Майдан — війни б не сталося, памʼятаєте? Якби не Помаранчевий майдан — газової війни б не було, забули? Якби не зрадники, кримських татар не депортували б. Якби Мазепа не пішов на союз зі шведами — Батурин би не вирізали. Якби УНР не дратували більшовиків незалежністю — Муравйов би не розстрілював Київ з артилерії?
Але в реальності воно робе зовсім не так. «Не будьте заздалегідь покірними» — одна з тез книги «Про тиранію» Тімоті Снайдера. Наш ворог не сидить і не чекає, на що відповісти, не заспокоюється, поки ми його не бʼємо — він нарощує спроможність знищити нас усіх, як і ми — робимо те саме. Хто швидше винайде і масштабує новий засіб, підхід чи тактику — той має перевагу і нищить те, що дасть найбільший ефект у війні на виснаження.
Я ще 2 місяці тому писав, що наше вікно закрилося, почалося їхнє, але в коментарях люди обурювались: не мішайте святкувати — ми ще палимо їх НПЗ. Так, палимо, але наших засобів вже долітало кратно менше, аніж їхніх нових реактивних і масштабованих балістичних.
Що стається, коли ви поширюєте тейки про «відповідь»? Ми програємо когнітивно — тоді ми згоджуємося, що краще не «злити» ворога, не завдавати ударів, не шукати, чим їх знищувати. Наш інформаційний простір перетворюється на капітулянтський.
Подумайте, коли робитимете це наступного разу. Як і про те, що вступати у війну, а не ставати на коліна, було вибором нашого народу з першого дня. І єдиний спосіб вижити в цій війні — це робити так, щоб у страху перед «відповіддю» жили вони, а не ми.
Про автора: Богдан Логвиненко — український письменник, журналіст, телеведучий, літературний критик, редактор, громадський діяч.
Передрук не редагуємо. Оригінал тут
