100 історій про мову: «Зазвичай людина не відстежує пропаганду»

Софія Козлова родом із міста Кам’янське, що на Дніпропетровщині. Її місто до декомунізації називалося Дніпродзержинськом, і вона була з тих містян, які у 2015 році не могли зрозуміти, навіщо місту повертати стару назву. Нині визнає: історією тоді цікавилася мало. «ІФпорталу» вона розповіла, як, коли і чому перейшла на українську.

Мотивація була замала

Софія народилася в російськомовній сім’ї, утім навчалася в українській школі. Пригадує: на уроках говорили українською, на перервах — російською. Батьки віддали її в цю школу через поглиблене вивчення англійської. До п’ятого класу школу вона не дуже любила. Адже у російськомовній школі був басейн і діти на фізкультурі плавали, натомість тут Софії доводилося займатися менш цікавими, як їй тоді здавалося, активностями — бігати та присідати.

Уперше дівчина побувала у Львові, 10 років тому, коли їй було 15. Війна Росії проти України вже тривала. Тоді вона вперше вирішила перейти на українську. Втім оточення залишалося російськомовним, підтримки не було, говорила вона повільно, постійно перекладаючи в голові, тож ця спроба виявилася недовгою.

«Я дивилася новини, стежила за Майданом, — пригадує Софія, — а потім за анексією Криму. Плюс у школі ми вивчали історію України, і я знала, як гнобили українську мову. Але, на жаль, мотивації повноцінно перейти мені тоді не вистачило — і я повернулася до російської».

Після школи дівчина вступила до Львівської національної академії мистецтв, де навчалася на кафедрі сучасного візуального мистецтва. Українською послуговувалася лише на парах, а в побуті продовжувала говорити російською. Так спілкувалася більшість її оточення, як львів’яни, так і ті, хто з інших областей.

Остаточно в побуті на українську Софія Козлова перейшла приблизно через тиждень після початку повномасштабного вторгнення — так само, як і все її оточення.

«Батьки залишаються на Дніпропетровщині й досі говорять російською, — ділиться дівчина. — Бабуся в розмові зі мною переходить на українську, а батьки — ні. Ми одне одного розуміємо, але не переходимо на мову співрозмовника. І ніхто нікого не переконує, хоча це мене трохи дратує».

Слухати російських виконавців — це жарт?

Після університету Софія залишилася у Львові. Російську мову нині чує доволі рідко — переважно від людей старшого покоління. Вона очолює волонтерський центр, куди приходить багато переселенців, зокрема ті, хто втратив дім. Усі вони говорять українською. За ці роки мовних конфліктів у центрі не було жодного разу. Натомість траплялися конфлікти щодо споживання російського контенту — зокрема музики чи книжок російських авторів.

«Я зустрічала людей, навіть зі свого покоління, які говорять українською, але водночас слухають російських виконавців або читають того ж Достоєвського, — розповідає Софія. — Це не близьке коло, а люди, з якими я перетинаюся, зокрема волонтери, що приходять до нашого центру. Останній такий випадок був улітку цього року».

Як розповідає дівчина, до волонтерського центру прийшов хлопець, який тривалий час допомагав плести маскувальні сітки для військових. Щоб працювати було веселіше, у центрі вмикають музику. Софія запитала, що поставити, і хлопець назвав російського виконавця. Усі спершу подумали, що це жарт — адже він говорив українською і не виглядав людиною, яка не розуміє різниці. Однак з’ясувалося, що він справді регулярно слухає цю музику.

Волонтери намагалися пояснити, що це не окей. По-перше, прослуховування російської музики на стримінгових платформах приносить гроші Росії, а отже фактично спонсорує війну. По-друге, на 11-му році війни слухати музику агресора — це дикість. Утім дійти спільного розуміння не вдалося: напруга в дискусії була надто високою, і зрештою цього хлопця попросили піти.

«До обговорення долучилося багато людей, — пригадує волонтерка, — але, на жаль, переконати його ми не змогли. Він залишився при своєму, повторюючи фразу, що мистецтво поза політикою. Як людина з мистецькою освітою я категорично з цим не погоджуюся. Навіть якщо твір не про політику, він усе одно про неї».

Пропаганда маринує поступово

Софія виступає проти всього російського. Зокрема підтримує ідею заборони Telegram в Україні. Водночас зізнається: користується ним, адже деякі військові, які замовляють маскувальні сітки, не мають інших месенджерів. Тож це вимушений канал зв’язку.

Говорячи про мистецтво, Софія наголошує: російська творчість — це не лише «про квіточки». Це завжди про погляди, наративи й цінності. Коли людина звикає до читання російських книжок, перегляду фільмів чи картин, вона має розуміти: пропаганда поступово входить у її простір. Через сенси вона повільно підштовхує до ідеї «одного народу» та «спільної історії».

Ця пропагандистська функція зазвичай не відстежується. Людину маринують поступово, і саме тому більшість не помічає цього процесу.

«Я не бачу сенсу навіть з естетичної точки зору споживати російський продукт, — каже Софія. — Краще витратити трохи часу й пошукати український контент — його достатньо, і він не гірший. Треба пам’ятати: попит породжує пропозицію. Коли людина купує квиток на український фільм чи дивиться його на платній платформі, вона підтримує українських режисерів, які зніматимуть далі».

Софія наголошує: споживання українського — це і фінансова, і моральна підтримка свого виробника. Щоб сказати, що «українське не подобається», потрібно справді перебрати чималий масив контенту. Але навіть якщо припустити, що ви свідомо все передивилися і вам нічого не зайшло, — у світі є сотні інших культур.

«Україна і Росія — не єдині виробники контенту, — підсумовує вона. — Якщо вам здається, що українське недостатньо якісне, є безліч продуктів з інших країн. Дивіться їх. Не ставайте спонсором агресора. Світ величезний: комікси, фентезі, детективи, серіали. Давно вже ніхто не обмежується однією книжкою — тож немає жодної потреби зупинятися на російському».