100 історій про мову: «Якщо це не твоя мова, то може це і не твоя країна?»

Ігор Замлєлов — львів’янин, колишній військовий. Багато років він говорив російською. Сьогодні він не лише говорить, а й пише українською свою наступну книгу. Чому мова має значення, а щелепа та Швейцарія тут ні до чого, він розповів ІФпорталу.

Військових шанували не завжди

Ігор Замлєлов із сім’ї військових. Мама — українка з Полтавщини, батько — радянським військовий. Брат народився в Казахстані, Ігор — уже в Україні, у місті Стрий на Львівщині. Українську він не вивчав: тоді, у 1970-х, дітям військових дозволяли відмовлятися від вивчення мови та літератури — що він і зробив. Тоді це здавалося зручним: вчитися треба було менше. Зараз, звісно, шкодує — у дитинстві було легше.

«Батько займався ядерною зброєю, — розповідає чоловік. — Таких військових частин було небагато на весь Союз, зокрема тих, де були ракети для дальніх бомбардувальників. Тих самих, з яких потім нас обстрілювали, бо ми все це віддали».

Більшу частину життя його оточення говорило російською, навіть попри те, що це Львівщина. У школі 90% учнів були дітьми військових. Якщо їхня рідна мова була не російська, то грузинська чи вірменська. Далі — військове авіаційне інженерне училище в Латвії, служба на Північному Уралі. Ніде з цих місць українську він не чув.

Та ще тоді мова була маркером ідентичності. В Архангельську на навчальних зборах офіцерів з різних частин вчили стрибати з парашутом. Вийшов чоловік із козацькими вусами й сказав українською: «Хлопці, я вам скажу, з парашутом ви стрибаєте херово». А Ігор відповів: «Зате ми добре стрибаємо в гречку». Виявилося, обоє з України. Кинулися обійматися, як брати. До них почали підходити інші офіцери з різних куточків України. Їх було чимало, і вони могли б не знати, що земляки, якби той офіцер не заговорив українською.

Повернувся в Україну у 1993 році. Полк в Стрию якраз у ці роки розформовували, літаки відправляли в Росію. У 1996-му його перевели до Львова.

«Усі частини, де я служив і хотів бачити авіацію, були знищені, — згадує Ігор Замлєлов. — Закрадалася думка, що дарма я повернувся: військові Україні не потрібні. Нам тоді по пів року не платили зарплату, не давали дослужити до пенсії. Зрештою мене скоротили. Я пішов на пенсію і почав подорожувати».

Закордоном українська цінніша, ніж російська

Замлєлов багато мандрував із дружиною та собакою, займався альпінізмом, брав участь у змаганнях. Про них писали газети, журнали й сайти. Тоді він написав дві книги про свої подорожі, зараз пише третю — уже українською, вона буде про Карпати. Чоловік добре знає, наскільки важлива мова для ідентифікації людини, народу, культури.

«Я об’їздив пів світу і бачив, як інші громади ставляться до своєї мови, — каже він. — Вивчати мову ніколи не зарано і не пізно. Я завжди кажу: якщо ви не знаєте іноземної, то закордоном краще говоріть українською, ніж переходьте на російську».

Він розповідає про жінку з дитиною із Кривого Рогу, які, рятуючись від війни, опинилися в Іспанії. Там їх прихистив чоловік, який із поваги до гостей почав вивчати українську, закачав додаток на телефон. А жінка відповідала йому російською. Господар не міг зрозуміти, чому перекладач у телефоні не розпізнає слів. Зрештою він здогадався і прямо сказав: це принципово — свій телефон на російську він налаштовувати не буде. Або переходьте на українську, або подумайте, чи варто було втікати від росіян аж до Іспанії. Жінка почала опановувати українську.

Питання самоповаги

Про цінність мови чоловік почав серйозно думати ще у 2014 році. Почав читати українською, просив друзів спілкуватися з ним українською. Було непросто. У 2022 році навіть пішов на мовні курси. Зрештою повністю перейшов. Каже, що так само зробило й його російськомовне оточення. Ті, хто не перейшов, — люди, чия думка для нього не є визначальною.

«Моїм друзям не треба пояснювати, чому мова важлива, — каже він. — Але має бути бажання розібратися. Якщо стільки років війни людині нічого не пояснили, то ми її не змусимо».

Колись, отримуючи нагороду з собакою в польському товаристві, він прочитав фразу: «Патріотизм починається з глибокого вивчення своєї країни». Це відгукнулося. Світ не зміниться, поки не почнеш змінювати його сам.

Мандруючи, він завжди звертав увагу на мови й окремі слова. І ще більше почав цінувати своє. Коли маєш власну мову й ідентичність — нічого не треба вигадувати, просто користуйся цим.

Сьогодні, якщо хтось у його оточенні говорить російською, Ігор Замлєлов не переходить. Через певний час людина сама переходить на українську. Усе — безконфліктно, на рівні звички.

«Не уявляю, щоб я казав, що в мене “не така щелепа” чи я надто дурний, щоб вивчити мову своєї країни, — каже він. — Якщо це не твоя мова, то, може, це й не твоя країна? Для мене володіти мовою своєї держави — питання самоповаги. Якщо я сам себе не поважаю, то почну вигадувати дурниці про “я всю жизнь так гаваріл”».

Швейцарія тут ні до чого

Замлєлов згадує, як у школі хлопчик не міг запам’ятати, як пишеться слово «велосипед», і сказав учительці, що немає різниці, як писати це слово — від цього він мотоциклом не стане. Було смішно. Але для Ігоря є різниця, як говорити.

Попри те, що на розмовному рівні він добре володіє українською, планує продовжувати її вдосконалювати. Вважає, що постійно вчитися — це нормально.

Дискусії на мовні теми трапляються рідко, але іноді бувають: «Мені кажуть: “Ми ж були братським народом”. Я питаю: а що таке “братський народ”? Де можна прочитати визначення, що це? Зазвичай у відповідь тиша, тому що це була штучно нав’язана думка в Союзі, засіб пропаганди. Кажуть: “Ми були в одній імперії”. Ну британці й індуси теж були в одній імперії. Це що — один народ? Ні. Це різні народи».

Не любить він і маніпуляцій про Швейцарію, яка має чотири мови.

«По-перше, швейцарської мови не існує. По-друге, це конфедерація. Це і смішно, і трохи злить: ніхто там не був, історії не знає, а радять брати приклад. Маєте свою мову — барвисту, красиву, багатостраждальну. Говоріть нею і все», – підсумовує Ігор Замлєлов.