100 історій про мову: «Я вважала російську великою і важливою частиною себе»

Тетяна Харченко— киянка, в оточенні якої з дитинства не було нічого українського. На українську вона пробувала перейти ще, живучи вдома, до 2022 року. Але не виходило. Перейшла вже за кордоном після повномасштабного вторгнення. Її сім’ї довелося водночас опановувати кілька іноземних мов, але вона переконана говорити російською не можна за жодних обставин.

Прадід був розстріляний

Тетяна народилася у 1980-х роках, ще за Радянського Союзу, обоє батьків кияни, говорили російською. Згадки в сім’ї залишилися не про всіх родичів. Зокрема, нічого не знає вона про свого прадідуся. Мовляв, до неї дійшла лише інформація, що він був розстріляний як ворог народу. А чому та за що — ніхто ніколи не казав.

«Дідусь усе життя розмовляв російською, — пригадує Тетяна, — проте дружив із діячами української культури, а перед смертю марив українською. Хоч за життя ніхто ніколи не чув від нього українського слова».

Із настанням незалежності України першою почала перейматися мама. Мовляв, як дитина буде вчитися у школі, якщо вона не знає ані слова. Був випадок, коли Таню запитали «по батькові», а вона не зрозуміла. Але мову вдалося опанувати швидко. Втім у побуті всі продовжували спілкуватися російською, тож знання української Тетяна використовувала лише на заняттях.

«Це була українська гімназія в центрі міста, — акцентує жінка, — сюди їздили діти з передмістя, іноді дорога в один бік займала півтори години, і всі вони були абсолютно російськомовні. Жодна дитина не говорила українською в класі. Але дякую Богу, що на уроках ми говорили державною».

Різницю Тетяна Харченко відчула, коли вступила до вищого навчального закладу. Там частина викладачів говорили лише російською. Пригадує, перекладала конспекти на українську, хоч продовжувала спілкуватися російською. І якщо студенти розуміли, що є викладачі похилого віку і їм справді тяжко переходити, то дуже важко сприймали російську молодих викладачів, які не переходили, бо не хотіли.

Пощастило в житті з людьми

За словами Тетяни, у її житті було кілька дзвіночків, які допомогли розширити світогляд, серце та мислення. Саме це стало тим ґрунтом, на якому з часом з’явилося розуміння, чому мова така важлива. Перший випадок стався на міжнародному дитячому таборі. Там серед київської тусовки російськомовних підлітків вона познайомилася з двома львів’янками — Мартою і Мар’яною.

«Тут я чую оцю українську, яка жива, якою спілкуються люди в побуті, — продовжує Тетяна, — бо в моєму оточенні тоді не було живих носіїв мови. Так, були класики. Я приходила в школу і писала твір або переказувала історичні події. Втім я ніколи не думала, що цією мовою можна говорити про туалетний папір».

Вона чітко пам’ятає, що хотіла так само. Втім, коли намагалася заговорити, їй здавалося, що там «жаби і каміння». Не могла з себе витиснути жодного речення. І розуміння, що в неї п’ятірка з української, зводилося нанівець, адже ці знання були непрактичні. А ще Тетяна пригадує, як купувала підручники з української літератури за свої гроші. І думала тоді, що не залишить їх школі як благодійність, а забере додому, щоб колись їх читали її діти.

Другим важливим моментом у її житті було музичне шоу «Територія А». Діти дивилися і фанатіли. Сьогодні жінка каже, що це непомітні камінці, які закладаються поступово і в один момент «вистрілюють».

Тетяна пригадує, як разом з іншими російськомовними подругами вони вирішили говорити українською між собою. Це були люди, які, як і вона, любили українську, але не мали де практикуватися. Вони спілкувалися на різні теми, зокрема обговорювали культуру чи літературу, і говорили українською навіть у школі.

Згодом Тетяна познайомилася з хлопцем, який теж спілкувався українською. Він також був із російськомовної сім’ї, проте розібрався і свідомо ще у 2000-х перейшов. З ним Тетяна на деякий час теж перейшла на українську.

«Пощастило, — вважає вона, — зустріти у житті людей, які були не тільки про “їсти”, а мали ширші погляди. Я була з досить простої родини, і вдома мені ніхто про культуру не говорив, і моєю освітою ніхто не займався».

Мама пахла надіями

Нині Тетяна Харченко припускає, що однією з причин цього була епігенетична травма батька. Його дідусь був розстріляний як ворог, ймовірно, радянської влади. Тато не хоче про це думати й згадувати — йому це нецікаво, ностальгує за Радянським Союзом.

«Батько — чоловік у класичному виконанні, — пояснює Тетяна, — який не переосмислює, не рефлексує, не здатний на глибокі висновки. Він не усвідомлює питання якості життя, а лише пам’ятає про булочки по три копійки. І я дивуюся, як ці любителі “какую страну просралі” говорять один і той самий текст, хоч методички їм ніхто не видавав. Пороблено всім чи що?»

На жаль, він не розуміє, яку ціну платили люди за всі оці «безкоштовні радості». Зокрема, те, що тодішні покоління були холодні та жорстокі, Тетяна називає це ще одним «бонусом» Радянського Союзу. Але щоб це зрозуміти потрібна рефлексія та переосмислення.

Мама зовсім інша. Вона брала участь в обох Майданах. Тетяна жила поруч, тож мама заходила погрітися і в туалет. Пахла димом і надіями. Завжди казала: «Діти, ви не можете, а я стою за вас і за внуків».

Тато на Помаранчеву Революцію ходив разом з нею. Теж був проти того, щоб «зек очолив Україну». А от на Революцію Гідності уже не пішов.

Культура, яку ми поширюємо

Коли у Тетяни з’явилася власна сім’я, вона теж почала говорити з дітьми російською. Як шукала няню, у перелік вимог завжди вписувала «українська мова», але знайти україномовну в Києві було важко. Двічі намагалася перейти на українську — чоловік завжди підтримував, попри те, що є громадянином Росії, але не вдавалося.

«Я дуже багато комплексувала на цю тему, дорікала собі, що не виходить, — каже жінка. — Ми купували дітям винятково українські книжки, фільми і мультфільми дивилися лише українською, я переходила на українську з іншими тощо. Я розуміла важливість переходу на українську, але врешті для себе вирішила, що російська мені потрібна. Бо це велика і важлива частина мене».

Думала тоді, що виросла з цією мовою, що вміє нею ідеально висловлюватися, володіє грою слів. Так, любить українську, але російська ні в чому не винна. Так, вона відмовилася від частини культури, книг, передач на кшталт «Вечірній орган», яка була для неї з чоловіком ритуалом. Але продовжувала говорити російською.

«Мене не “обрізало” від російської в перший день війни, — наголошує Тетяна, — я не перейшла на українську з протесту. Я перейшла аж десь на п’ятий місяць війни, коли вже була за кордоном, почувши слова випадкової людини, на яку була підписана в інстаграмі. Це був допис Олени Гашинської. Вона не культурна діячка, не мисткиня чи історикиня, але саме в неї я почула найважливіші для себе слова. Про те, що мова, якою ми говоримо, — це культура, яку ми поширюємо».

Зараз Тетяна розуміє, що це очевидні слова, і все це — на поверхні. Але тоді її мозок потребував якогось «гвинтика» для усвідомлення. І ця жінка для неї ним стала. Мовляв, якщо ми слухаємо російську музику, читаємо російськомовного автора чи блогера, то наша увага конвертується в гроші. А гроші — в силу. А вже сила культури є фундаментом для зміцнення держави та народу.

Протягом дня ми маємо обмежену кількість часу: можемо послухати 10 пісень, прочитати одну статтю, подивитися певну кількість відео. І те, якою мовою ми це робимо, визначає, яка країна врешті заробить. Тож коли наші люди просувають російськомовний контент, вони просувають культуру та наративи цієї країни і збільшують її вплив.

У мене боліли щелепи

Так в один момент, будучи за кордоном, сім’я Тетяни перейшла на українську. Вона просто вирішила: досить. Пригадує ті відчуття — подзвонив чоловік, а вона вже відповідала українською. Було ніяково.

«Ми з подругою обговорювали це, і я запропонувала “розколупати” наші відчуття, — продовжує Тетяна, — ми погодилися, що українська мова була доречна, але не всюди. І я кажу: “Так це ж сором”. Ти вважаєш свою мову недоречною у своїй країні».

Як зараз пригадує, у неї перші кілька тижнів справді боліли щелепи, відчувала втому обличчя. Це дивувало, адже вона мала досвід спілкування українською — могла говорити по чотири години. Але, як з’ясувалося, «чотири години» і «постійно» — це різні речі. Зараз вона думає, що коли людина говорить іншою мовою, то справді використовує інші м’язи та інший набір рухів. Та кілька тижнів можна перетерпіти.

Тетяна не переходить на російську. Ні з ким і ні за яких обставин. Не знаєш української — можна англійською, але російської немає. За кордоном це її рятує від недоречних людей. Адже вона одразу відсікає тих, хто може не поважати Україну чи українське.

Дітям на момент виїзду з України було шість і вісім років. Тетяна пояснювала: згадайте ваше прекрасне, чудове, фантастичне життя у Києві — своїх котів, бабусю, хорошу квартиру. Все це ви втратили через росіян. Звісно, було важко, але зараз вони говорять українською досить добре.

Їм доводиться вчити водночас кілька мов: англійську, іспанську, каталонську та українську. Крім цього, старший син у школі ще почав вивчати німецьку. Тетяна каже, що вони підтримують дітей, допомагають, але наголошують, що це важливо. Думок про те, що їм і так важко і не варто їх додатково навантажувати, у неї не було жодного разу.

Тетяна зізнається, що єдине, що важче дається, — це доречніше жартувати українською. Тож вона іноді може використати російський жарт із якогось радянського фільму. Син у цей момент одразу вигукує: «Мама!». Російської вони всі ці роки уникають…

Та днями вона збагнула, що вже набагато легше почувається в українській, ніж у російській. Якщо раніше, коли вона перемикалася з мови на мову, російська була ріднішою, то зараз — навпаки. Російська нарешті відходить. Хоч, звісно, потрібен ще час.

«Моя мова дуже вихолощена, аж до примітивності, — вважає Тетяна Харченко, — бо ми страшенно боїмося росіянізмів. Тому часто не вживаємо слова, які для української мови нормальні і природні. Я іноді дивлюся в словнику, чи це русизм, чи слово існує в обох мовах. Бо якщо воно хоч трохи схоже на російське, то я намагаюся його не вживати».