100 історій про мову: «Я перейшла на українську після новорічного привітання Зеленського у 2020 році»

Ілона Мостова – киянка, яка останні кілька років живе в Івано-Франківську. На українську вона переходила двічі. Вперше – невдало. А вдруге її до цього «надихнув» президент. Своєю історією вона поділилася з ІФпорталом.

Хотіли бути, як усі

Сім’я Ілони говорила російською. Як її київські родичі, так і чернівецькі завжди спілкувалися виключно російською. Тож вона навіть не задумувалася, що може бути інакше. У школі був один урок на тиждень української мови та один – української літератури. Читала трохи українською, дивилася якісь канали. Так, у житті українська «звідкись взялася», хоч зараз тяжко пояснити звідки, бо Ілона нею не користувалася – вона просто була в голові.

В університеті викладання вже мало би бути українською, але таким не було. Був лише один викладач, який говорив українською, та й то з жахливим суржиком. Усі інші не звертали уваги на рекомендації державної політики й викладали так, як їм зручно – російською. Зрештою, усі підручники теж були російською.

«Ані в школі, ані в інституті не було жодної людини в групі чи в класі, хто би розмовляв українською, – пригадує жінка. – Були люди, які приїхали із сіл, і зараз я розумію, що вони свідомо уникали української, щоби бути, як усі».

Вперше українську у побуті вона почула через туристичну тусівку на першому курсі. Там Ілона познайомилася із братом та сестрою, які розмовляли українською мовою, що звучала «божественно» для її вух. Вони були киянами, зі свідомої патріотичної й люблячої сім’ї. Вона почала відповідати їм, як могла. І з часом зрозуміла, що може говорити весь вечір, не повертаючись до російської.

Підкосила під корінь

У дорослому житті Ілона Мостова багато подорожує. Загалом вона відвідала понад 50 країн. Бувало, їхала в азійські країни зимувати, щоб зупинитися та перезавантажитися. Мовляв, виринаєш із якоїсь побутової метушні, щоб подивитися на своє життя під іншим кутом. Так, в одній із таких поїздок вона придумала новий бізнес і вирішила одразу розпочинати його українською. Адже на той момент у неї вже був інтернет-магазин, але там була російська.

«Перший магазин я робила, щоб купити, продати, заробити, – пояснює жінка, – а другий уже хотіла виробляти свою продукцію і водночас, щоб це було нашою мовою. І за компанію з цим я вирішила перейти на українську. Це був, мабуть, 2010-й. Тож я повернулася з мандрівки і почала розмовляти українською з усіма: з мамою, з коханим, з друзями. Жодна людина в Києві не відповідала мені українською».

Звісно, люди не розуміли й питали, чому вона це робить. А коли вона влаштувала звичну презентацію для друзів про свою мандрівку українською і наштовхнулася на критику подруги, то зовсім здалася. Їй справді було важко, доводилося підбирати слова, робити довші паузи. Друзі це помітили й або змовчали, або критикували.

Зокрема, подруга тоді сказала, що Ілона була класним оповідачем російською, а зараз нібито втратила цей талант і тепер її вже не так цікаво слухати. Це підкосило під корінь. Вона ледь не плакала. Після цього на багато років забула про українську і повернулася до російської.

«Триматися було дуже важко, а кинути – дуже легко, – продовжує жінка. – Я російською писала вірші й пісні. Вона була для мене мегакомфортною, і коли я відчула жахливий супротив оточення, то здалася. Зрештою, на той момент у мене не було відчуття, що це мова ворога. Хоч було відчуття, що ми щось не те робимо».

Спеціальні білки закінчилися

1 січня 2020 року вона вдруге вирішила перейти на українську. Цього разу на неї вплинув виступ президента України Володимира Зеленського, який у новорічну ніч сказав, що нема різниці, як називається вулиця, яка різниця, під чиїм пам’ятником зустрічатися, і все таке. Вона обурилася. Бо вже давно розуміла, хто наш ворог.

Ілона запропонувала своєму хлопцю перейти на українську. Він підтримав. Удвох це було набагато легше зробити. З’ясувалося, що розмови вдома, всередині сім’ї, складають до 80% усіх розмов у житті. Друзі українською не відповідали, на жаль. Але це не демотивувало. Вони не зважали.

«Пригадую, тодішня подруга мені сказала, що в молодості в нас в організмі є спеціальні білки, які допомагають вчити нові мови, але з часом ці білки розчиняються, – з усмішкою пригадує Ілона. – Мовляв, зараз ти вже не можеш вчити нові мови, тому що цих білків у тебе нема. Я відкриваю рота, щоб почати по пунктах розказувати і про білки, і про мови, і про все, а потім закриваю рот. Нічого їй не кажу. Розумію: якщо у неї білки закінчилися, то я вже нічого не зроблю».

Як каже Ілона, зараз з поваги до неї всі київські друзі переходять на українську. Втім більшість у побуті все одно спілкується російською. Тобто люди знають, вміють і можуть, але не хочуть напружуватися. Шукають собі аргументи на кшталт: «От наші ж бійці ЗСУ в окопах розмовляють російською…»

Франківськ дав відчуття Європи

Ілона переїхала до Франківська наприкінці 2022-го. Каже, в Києві в неї була своя бульбашка, до якої входили хороші люди. І поки вона спілкувалася всередині цієї бульбашки, то було комфортно. Щойно виходила за її межі – часто стикалася з жахливими людьми. Коли вона приїхала до Івано-Франківська, тут теж сформувалася навколо неї бульбашка з хороших людей. Втім, якщо вона виходить за її межі, то знову зустрічає хороших людей. Різниця вже не настільки різка й помітна.

«Ти стикаєшся з будь-ким, і це з великою ймовірністю буде освічена, інтелігентна людина, яка буде чемною, яка говоритиме українською, яка не буде лаятися, – акцентує Ілона. – Люди в Івано-Франківську дали мені відчуття Європи, якого в Києві у мене не було. Недавно я відкрила тут винний бар. І на це мене надихнуло якраз місто, адже на той момент я відчувала якусь втому та зневіру».

Ілона зізнається, що так не на всьому заході України. Зокрема, у 2022 році, коли вона втікала від війни до Чернівців, адже мала там родичів, то зіткнулася з повною протилежністю. Хтось переказував їй російську пропаганду про українські біолабораторії, а хтось просив із поваги до нього перейти на російську.

«А мене обурює: чому саме так формулюється питання? Я маю перейти з поваги до нього, а не він – з поваги до мене, – підкреслює жінка. – І все це тривало багато років, а лише загострилося наприкінці лютого 2022 року. Я відповіла, що цією ж мовою розмовляють люди, які вбивають та ґвалтують нас. Від неї має тіпати. Але люди не чули. Не розумію, як можна так собі обмежувати сприйняття, щоб дивитися на одну сторону і не помічати іншої».

Як каже Ілона, раніше справді не було такого доступу до інформації: людей могли зомбувати через телевізор, було декілька газет, три канали на телебаченні, потрібну інформацію повторювали з різних каналів багато разів. Люди в це вірили. А зараз інформація є різна. Візьми, ознайомся, почитай історію, дізнайся, скільки разів Росія намагалася знищити Україну.

Більшість просто відійде вбік

Ілона говорить українською п’ять із половиною років. Уже забула велику частину російських слів. Коли намагається щось сказати російською, наприклад повторити якусь сентенцію, то відчуває, що це чужі слова, які важко помістити в роті. Вони наче незручні.

«Я лише раз у поїзді зробила зауваження, що мені некомфортно чути російську, – пригадує Ілона. – Це була пара, яка між собою розмовляла російською. Я послухала хвилин десять, зрозуміла, що не можу читати книжку, бо мене просто вириває з контексту, коли чую російські слова, і зробила їм зауваження. Вони хмикнули, але замовкли».

Ілона порівнює це з тим, наче хтось поруч курить, а ти отримуєш від цього дискомфорт. Нормально казати, що тобі це не підходить. Хоч, звісно, більшість просто сама відійде, щоб не конфліктувати.