Богдан Литовченко — айтівець із Харкова, що через повномасштабне вторгнення живе на Львівщині. Усе життя він говорив двома мовами, остаточно на українську перейшов після 2022 року, хоча вже з 2014-го української в його житті ставало дедалі більше.
Все почалося з роботи
Його мама — із Дрогобича (Львівська область), а батько — із Краснокутська на Харківщині. Там і там говорили українською. Проте, навчаючись і працюючи в Харкові, обоє батьків перейшли на російську.
«Українську я знав не «чисту», це була мішанка, — ділиться Богдан. — Але її було в моєму житті достатньо, щоб я без проблем говорив двома мовами й переключався миттєво. Часто це залежало від теми: наприклад, про навчання та на роботі — російська, бо всі терміни й підручники були російською».
Богдан закінчив університет у 2001 році, тоді якраз починали просувати українську: читали лекції та видавали посібники для навчання державною мовою. Дехто просив проводити лекції російською та скаржилися в деканат. А дехто й сам не поспішав переходити на українську, зокрема ті, кому було за 60. Російська сприймалася як норма.
За словами Богдана, студентське життя все одно було російськомовним. Можливо, одногрупники теж миттєво перемикалися на українську, бо багато з них мали сільське коріння, але він не знав про це. Жили у Харкові — отже розмовляли російською; такі були правила міста. І якщо хто заговорив українською, то всі розуміли: «говорить мовою села».
“Рух лагідної українізації в моєму житті почався з 2014-го, — розповідає Богдан. — На роботі замовник, українська телекомунікаційна кампанія, почав переводити проект на українську мову та вести все листування та документацію виключно державною”.
Відгородитися не можемо
Богдан був готовий до переходу. Його дружина — з україномовної сім’ї з Полтавщини, але теж перейшла на російську через життя в Харкові. У двомовності вони виховували й дитину. Донька спершу ходила в українську школу, потім — у приватну, де викладали російською. Для неї це було нескладно, бо російську вона чула й із телебачення, й із вулиці.
«Ми читали виключно українські книжки, але мультики вона, навпаки, дивилася російською, бо перекладів на українську майже не було, — пригадує він. — Зараз їй уже 16. Вона спілкується з хлопчиком із Сум, він – російською і вона теж переходить. Проте вона вчиться в школі у Львові, де говорить українською. На жаль, повністю викреслити російську поки не виходить — її й досі дуже багато».
Богдан переконаний, що дітей не можна ні змушувати, ні надто тиснути: вони можуть чинити спротив, треба показувати особистий приклад. «Ми ж не зробимо революцію й не заборонимо російську, погрожуючи в’язницею чи штрафом. Тому важливі маленькі кроки та особистий приклад, щоб люди переходили поступово», – вважає Богдан.
«Совєтський союз закладав політику знищення локальних мов десятиліттями. І проблема була не лише з українцями: казахи, киргизи, грузини — теж страждали від цієї програми. Ми за рік цього не позбудемося», – вважає Богдан Литовченко.
У 2014 році чоловік почав у харківських закладах харчування звертатися українською. Персоналу було важко: деякі не могли відповісти, проте він не вимагав, аби це сталося миттєво. Каже: суспільство треба готувати до змін поступово.
“В Харкові я працював із чоловіком родом із Краматорська, — пригадує Богдан. — Він мав би бути освіченою людиною, але був настільки зашорений російською пропагандою, що з ним не можна було говорити на політичні теми. Я працював з ним в одному офісі до 2022 року. Дискусії не допомагали”.
Треба працювати в довгу
Богдан переконаний: з великою кількістю людей сперечатися — сенсу немає. Для нього важливіші практичні кроки: купити українську книжку й подарувати бібліотеці, підтримати студію перекладу серіалів та підтримати україномовні канали на YouTube, ніж доводити очевидне тим, хто занадто пропитий пропагандою.
«Це нічого не дасть, — каже він. — Ми тільки розкрутимо злобу. Такі люди завжди будуть. Ми повинні збільшити кількість якісного україномовного контенту на телебаченні, інтернеті та YouTube. Рух є: з 2014 року реклама стала українськомовною, кінотеатри мають сеанси виключно ураїнською або англійською, більшість платформ мають переклади, з’являються українські видання. Рух іде — і слава Богу, це зрозуміли після 2022-го».
На його думку, не можна вимагати від людей спілкування українською, якщо не створювати контенту. Саме контент може витіснити російську з побуту.
Богдан пригадує: у його юності пригодницьких книг Роберта Льюїса Стівенсона чи ЖюляВерна українською практично не було. І навіть якби батьки хотіли дістати ці книжки українською, це навряд чи вийшло б, бо все довкола було російською. Натомість зараз книжок українською стає все більше російськомовні видання майже зникли з поличок магазинів.
Тому він дивиться на мовне питання оптимістично і не вважає великим злом людей, які ще говорять в своєму побуті російською . «Працювати треба в довгу, — каже Богдан. —витрачати ресурс на них немає сенсу. Треба приділити увагу дітям та підліткам, прибрати російську мову з процесу виховання починаючи з дитячого садка. Треба збільшувати кількість української мови довкола— і настане переломний момент».
Тетяна Соболик
- Іфпортал продовжує рубрику «100 історій про мову», де ми розповідаємо історії людей, які перейшли з російської на українську. Читайте також:
Читайте також:
1. 100 історій про мову: «Не хочу, щоб закордоном хтось припускав, що я – росіянка»
2. 100 історій про мову: “Українська була в моєму житті 25-им кадром”
3. 100 історій про мову: українізація батьків можлива
4. 100 історій про мову: «Іноді говорити українською було небезпечно»
5. 100 історій про мову: «Чоловік хотів, щоб я перейшла на українську все життя»
6. 100 історій про мову: «Єслі гаваріш на украінськом, то значит ти с калхоза»
7. 100 історій про мову: «Розслабся, ти уже не у Львові»
8. 100 історій про мову: «Сумно, що син переходить на російську»
9. 100 історій про мову: «Хочу розмовляти правильно»
10. 100 історій про мову: «Мама завжди казала, що російська ядерка далі Росії не долетить»
11. 100 історій про мову: «Російська здавалася більш ввічливою»
12. 100 історій про мову: «Найстрашніше в окупації — це відчуття безпомічності»
