100 історій про мову: «У Канаді діаспора вчить українську, щоб підтримати біженців і не розуміє, чому дехто досі говорить російською»

Катерина Писаренко зустріла повномасштабну війну в Мелітополі. Ще до цієї карколомної дати вони обговорили з чоловіком, що Росії в Україні не потребують, тож в окупації жити не будуть. Попри те, що спілкувалися російською. В окупації вони прожили 40 днів. Зараз вони в Канаді. Говорять українською та дивуються тим українцям, які досі послуговуються російською.

«Друзі переходили на російську через мене»

Усе життя — і де б вона не жила — Катерина говорила російською. І навколо зазвичай чула теж російську. До дев’яти років вона з батьками жила у Запорізькій області з однією бабусею, потім переїхали на Вінниччину до іншої. У 18 років вона повернулася в Запорізьку область здобувати освіту. Тут і лишилася жити — аж до 36 років, поки не почалося повномасштабне вторгнення.

«На Вінниччині ми жили у містечку Могилів-Подільський, — розповідає жінка. — Я пішла в російський клас, тому що почала навчатися в Запорізькій області вже російською. У художній школі всі предмети викладалися російською теж. І навіть друзі мої, які в житті спілкувалися українською, зі мною переходили на російську. Хоч я цього ніколи не розуміла, бо добре розуміла українську».

Бабуся була україномовною, хоч у місті багато хто говорив російською. Вони жили поруч із молдовським кордоном. Тож у 10–11 класах їхні класи поповнювалися дітьми з Молдови. Щодня вони переходили кордон і йшли до української школи, щоб отримати український атестат і вступити на його підставі до українського вишу.

«Освіту я отримувала в Мелітополі, вступила у 2004 році, — пригадує Катерина. — У нас майже все викладання було російською. Потім вийшов закон про навчання українською, і деякі вчителі почали переходити. Була навіть одна викладачка, яка відмовилась викладати, бо їй “не підходила” українська».

Між собою студенти говорили російською, якою б мовою не викладали на парах. Російською говорила Катерина й на роботі. Згодом вона вийшла заміж: чоловік був з україномовної родини, втім спілкувалися вони завжди російською — адже жили в Мелітополі…

Друг досі у ростовській в’язниці

За декілька днів до окупації у Мелітополі була напружена атмосфера. Катя з чоловіком одразу обговорили, що жити в окупації не будуть. Не зважаючи на те, що вони російськомовні, Росію в Україні терпіти не могли.

Коли почалось вторгнення, була метушня, вони не могли зрозуміти, що робити і куди їхати. Облаштувалися у будинку двоюрідної сестри, адже у неї був підвал. Сподівались, що це швидко мине. Виходили на протести, сподівалися, що можуть на щось вплинути. Були люди, які кидалися під танки. Потім почали забирати активістів на підвали.

«Я була досить здивована, – зізнається Катерина, – бо до цього я думала, що в нас багато проросійського населення. А тут на протести виходить багато моїх друзів, які розуміли, що не зможуть жити під Росією. Нас тоді почали розганяти. Когось забрали на підвал і згодом відпустили, а когось не підпустили. Мій друг зараз у в’язниці в Ростові, йому дали 14 років за тероризм. І він не один таки. В мене багато цивільних знайомих, які зараз у в’язницях, тому що вважаються терористами».

Виїхати з Мелітополя вдалося на 40-й день. Катерина виїжджала з чоловіком, кішкою та іншими родичами. Їхали різними дорогами. Довелося пересікти 22 російські блокпости по дорозі. На блокпостах пощастило: не роздягали, не били і не грабували. Кажуть, іншим щастило менше.

«Наші чоловіки не дуже спортивні, то їх не чіпали, – каже Катерина, – бо в інших була значно гірша ситуація. Єдине, що вони в нас взяли, то це якихось 400 грн і вологі серветки. Але на кожному блокпості нас питали, чому ми виїжджаємо? Все ж так добре. Там були якісь луганські, які розказували, що їм усе подобається».

Звідтіля поїхали на Вінниччину до батьків Катерини. Побули там тиждень, місця було мало, людей багато, тож подалися на Івано-Франківщину до батьків чоловіка. Побули ще там два тижні і подалися на Канаду. Чоловік у Катерини не військовозобов’язаний, тож проблем із виїздом не було.

Росія зіпсувала життя не всім

Катерина не каже, що в Канаді гірше — там просто інакше. Англійську вона знає, але не досконало. А там усе просто: не знаєш мову на хорошому рівні — працюй фізично. Втім, якщо не маєш великих амбіцій, то жити тут можна навіть без англійської. Зокрема, зараз вона частіше чує українську, ніж англійську.

«У багатьох з нас змінилася свідомість, — каже вона, — адже ми почали більше займатися самоосвітою, вивчати історію, дізнаватися, що відбувалося з українцями в попередні покоління, що ми були зросійщені, що мама співала мені колискову російською не тому, що хотіла бути частиною “великої руської культури”, а тому, що так колись насаджували. Наші батьки цього не обирали».

За словами жінки, на її роботі з восьми українців двоє взагалі не говорять українською — лише російською, двоє переходять, решта спілкуються українською. Статистика така, що хотілося б іншої, але свідомість прокинулася ще не у всіх.

«Є багато таких, хто виїхав з України задовго до повномасштабної війни — їм мова не болить, — акцентує вона. — Вони жили десь у Європі, а зараз опинилися в Канаді, бо з’явилася можливість приїхати сюди. Вони щиро не розуміють, навіщо їм змінювати мову чи цікавитися зросійщенням, бо Росія нікому з них життя не псувала. Хоч це теж українці, вони донатять та вболівають за Україну, лише проблеми мови не розуміють».