Анастасія Чернобров з Бердянська. Все доросле і свідоме життя в Україні вона говорила так, як і все її оточення, — російською. У 2020 році Анастасія переїхала до чоловіка в Польщу, де почала вчити польську й продовжила спілкуватися російською в побуті. На українську вона перейшла через день після початку повномасштабного вторгнення.
Сьогодні, виховуючи двох дітей у Польщі, Анастасія підкреслює — і дітям, і своєму оточенню — що вони українці. І зовсім не планує виховувати «маленьких поляків» в особі власних дітей.
Не вистачало впевненості
Анастасії сьогодні 31 рік. Відтоді, як вона себе пам’ятає, всі навколо говорили російською — сім’я, школа, вулиця, університет. Коріння в неї змішане: трохи українське, трохи російське, трохи болгарське. Її клас мав поглиблене вивчення української мови, тож мову вона знала добре. Але говорила нею лише на профільних уроках — української мови, літератури, історії, народознавства. Втім у школі кордон був настільки розмитий, що зараз важко навіть пригадати, якою мовою спілкувалися окремі вчителі.
«Точно знаю, що вчителька української мови завжди говорила українською — навіть на перервах, — пригадує жінка. — А от у магазинах чи громадському транспорті я не пам’ятаю української. Там завжди була російська. Українську я чула здебільшого по телебаченню. І всі офіційні заходи в закладах освіти ми проводили українською, зокрема й в університеті».
У 2013 році Анастасія пішла на свою першу роботу — працювала хореографинею в сільський клуб. Там української було трохи більше, хоча здебільшого люди говорили суржиком. Саме тоді вона почала замислюватися: чому, живучи в Україні, вона говорить російською. Навіть пробувала перейти на українську, але їй не вистачало впевненості.
Тоді був поширений наратив: якщо вже говориш українською — то говори правильно. Оскільки правильно, як їй здавалося, вона не вміла, то «ганьбитися» не хотіла. До того ж у ті часи легко могли покепкувати: «диви, яка патріотка». Сьогодні їй на це байдуже. А тоді проявитися було значно складніше.
«Після 2014 року в моїй голові це відчуття ще більше посилилося, — пригадує Анастасія. — Але думка оточення була для мене непереборною. Я не могла через це переступити й дозволити собі помилятися. В той час ми з учнями брали участь у благодійних заходах, збирали продукти для наших воїнів чи гроші. Я вже тоді почала зменшувати репертуар російських пісень, під які ми виступали. Тобто щось у голові відбулося, але не до кінця».
Це була ніби тріщина: вона відчувала, що щось не так, але не могла це чітко сформулювати. Остаточно на українську вона перейшла вже після повномасштабного вторгнення — на той момент Анастасія жила вже в Польщі.
Мовний «тоталітаризм» для дітей
До Польщі Анастасія переїхала у 2020 році — не тікаючи від війни. Тоді в Бердянську було спокійно. Історія типова: чоловік поїхав на заробітки, вона приїхала до нього з сином на новорічні свята й зрештою вирішила залишитися.
Синові тоді було вісім місяців. Він одразу пішов до польських ясел, де з ним спілкувалися лише польською. Вдома ж Анастасія з чоловіком говорили російською. Дитина довго не говорила взагалі, хоча все розуміла. Говорити син почав уже після того, як сім’я перейшла на українську — після початку повномасштабного вторгнення.
«Зараз у мене вже двоє дітей, і щодо них у мене чіткі правила, — ділиться жінка. — Я не хочу, щоб вони були дотичні до того, що пов’язане з Росією. Вони не слухають російську музику і не дивляться російські мультики — навіть перекладені українською чи польською. Старший уже спілкується двома мовами — польською й українською. Меншій поки рік, вона ще не говорить».
Не всі в оточенні Анастасії перейшли на українську, тож діти іноді чують російську. Але син знає: російська для нього під забороною. Жінка жартує, що це її особистий «мовний тоталітаризм». Російською з ним іноді говорять родичі онлайн, але оскільки діти не все розуміють, то Анастасія змушена перекладати.
Звичка вкорінилася одразу
У ніч на повномасштабне вторгнення Анастасія прокинулася о третій годині. Читала новини, соцмережі й не могла повірити в те, що відбувається. Було боляче. Саме тоді вона остаточно вирішила: більше не хоче мати нічого спільного з російським.
Відтоді вона жодного разу не слухала російської музики й не дивилася російських фільмів. Не слухає навіть білоруських виконавців, які співають російською. Каже, їй стало фізично огидно.
«Це був внутрішній шалений спротив, — каже жінка. — Я вийшла в соцмережі й написала, що роблю те, що від мене залежить: доначу, допомагаю інформаційно і перестаю послуговуватися російською мовою. Навіть якщо українська в мене виходитиме криво й кострубато — я не хочу повертатися назад».
За її словами, це чи не єдина звичка в житті, яка вкорінилася з першого разу — без відкату. Вона розуміла: це правильно. Наче повернулася сама до себе.
«Буває, що говорю з родичами, і якесь слово вони не розуміють українською, а я вже не можу згадати його російською, — зізнається Анастасія. — Не знаходжу відповідника. Я не думаю, що повністю забуду російську, але мені приємно, що вона поступово притлумлюється в голові».
Частинка України з собою
Старшому синові нині п’ять років. Дитина знає, що він українець. На своєму рівні розуміє, що в Україні війна і через це не може поїхати до бабусі й дідуся. Він знає кольори українського прапора. Мама розповідає йому про українські традиції, вони читають українські книжки, вчать літери.
«Чесно кажучи, я дуже переживаю, — каже жінка. — Наступного року він іде до нульового класу в польській школі. Я хочу, щоб він добре знав українську, й хвилююся, чи не буде плутанини, адже в нас різні абетки. Тому намагаюся ще до школи дати йому чітке розуміння української мови».
Вдома Анастасія свідомо дає дітям більше українського контенту, адже польського їм вистачає в садочку. Також вона хоче знайти для сина базові курси з мови, літератури, історії — всього того, що має знати українська дитина за кордоном.
«Ми поїхали не через війну, — пояснює Анастасія. — Чоловік шукав кращу роботу, ми подивилися й вирішили залишитися у Щецині, неподалік Німеччини. Але кожна людина має пам’ятати, ким вона є. Я дуже люблю Україну — її культуру, традиції. Мені важко приймати деякі речі, які там відбуваються, але на любов до країни це не впливає».
Вона розповідає, що щойно познайомилася з польськими сусідами, почала частувати їх українськими стравами на Святвечір і Великдень, розповідати про традиції й кулінарію. Пригощала варениками — поляки мають схожу страву, «пірогі», але їдять її інакше.
Словом, де б вона не була, Анастасія хоче нести з собою частинку України. І зовсім не планує розчинятися в іншому суспільстві, забуваючи, ким вона є.
Тетяна Соболик
- Іфпортал продовжує рубрику «100 історій про мову», де ми розповідаємо історії людей, які перейшли з російської на українську. Читайте також:
1. 100 історій про мову: «Не хочу, щоб закордоном хтось припускав, що я – росіянка»
2. 100 історій про мову: “Українська була в моєму житті 25-им кадром”
3. 100 історій про мову: українізація батьків можлива
4. 100 історій про мову: «Іноді говорити українською було небезпечно»
5. 100 історій про мову: «Чоловік хотів, щоб я перейшла на українську все життя»
6. 100 історій про мову: «Єслі гаваріш на украінськом, то значит ти с калхоза»
7. 100 історій про мову: «Розслабся, ти уже не у Львові»
8. 100 історій про мову: «Сумно, що син переходить на російську»
9. 100 історій про мову: «Хочу розмовляти правильно»
10. 100 історій про мову: «Мама завжди казала, що російська ядерка далі Росії не долетить»
11. 100 історій про мову: «Російська здавалася більш ввічливою»
12. 100 історій про мову: «Найстрашніше в окупації — це відчуття безпомічності»
13. 100 історій про мову: «Я не хочу доводити очевидне»
14. 100 історій про мову: «Коли Україна переможе, я заберу свою квартиру в Криму»
15. 100 історій про мову: «Мене дратувало, коли телебачення переводили на українську»
16. 100 історій про мову: «Читаю книжку про дідуся, щоб нагадати собі, чому потрібно розмовляти українською»
17. 100 історій про мову: «Я готова чути ламану українську, але не суто російську»
18. 100 історій про мову: «Я перша зі свого оточення перейшла на українську — з мене сміялися й не розуміли»
19. 100 історій про мову: «Мені складно зрозуміти оце “удобно”»
20. 100 історій про мову: «У Канаді діаспора вчить українську, щоб підтримати біженців і не розуміє, чому дехто досі говорить російською»
21. 100 історій про мову: «Мене дуже нервувало, чому на нас тиснуть, щоб ми переходили на українську»
22. 100 історій про мову: «Рішення моїх батьків перейти на російську не було добровільним»
23. 100 історій про мову: «Зазвичай людина не відстежує пропаганду»
