100 історій про мову: «Розслабся, ти уже не у Львові»

Олені Теленюк — 50. Її дитинство, як і дорослі роки, минули у Миколаєві. У родині говорили лише російською. Українську в школі вона не вчила — взагалі. Усе тому, що була з родини військових.

«Військові тоді жили в різних містах і країнах. Я, наприклад, народилася у Чехії, — розповідає пані Олена. — Дітей військових звільняли від вивчення української, якщо було таке бажання батьків, бо сьогодні вони в Україні, завтра — у Росії, а післязавтра — в Казахстані чи ще десь. Зараз я усвідомлюю, що це “на жаль”, але тоді, у 1980-х, ми не розуміли, що це важливо».

В університет жінка вступила вже в часи незалежності. Тоді українську лише вводили, але на такому слабкому рівні, що до цього були не готові ані студенти, ані викладачі. Далі Олена послуговувалася російською — і вдома, і на роботі. Причин говорити українською не було жодних.

Уперше жінка замислилася, що треба знати українську мову, у 2013–2014 роках. Вона спробувала, але наштовхнулася на нерозуміння. Ніхто не підтримав. Зараз розуміє, що якби тоді української було навколо більше, то їй було б легше. А оскільки бракувало знань, досвіду, практики, і всі навколо говорили російською, вона вирішила, що красиво українською говорити не зможе — і повернулася до російської.

«У 22-му році питання стало гострішим, — продовжує Олена Теленюк. — Моя сім’я змушена була евакуюватися з Миколаєва до Львова. Там я чула навколо українську й поступово почала намагатися говорити сама. Так, спершу було важко: не вистачало словникового запасу, вживала багато російських слів, але старалася».

Через рік Олена з чоловіком повернулися до Миколаєва. Вона вирішила, що говоритиме двома мовами: хто до неї українською — тому відповідатиме українською, а хто російською — тому російською. Та вже через кілька днів зрозуміла, що з усіма навколо говорить лише російською. Українською просто нема з ким.

Ба більше, люди не розуміли, навіщо вона докладає зусиль. Мовляв, можна ж повернутися до російської — і все просто.

«От я говорю українською і часто чую у відповідь: “Ти вже не у Львові, говори російською, розслабся”, — пригадує Олена. — Люди не розуміли, що мене ніхто не змушував у Львові, що це моє рішення».

Вона працює у страховій компанії, вирішила, що не переходитиме ні з ким. Минуло трохи часу — і люди почали звертатися українською вже до неї. Це було надзвичайно приємно. А десь через рік вона зрозуміла, що й думає українською. Оце вже прогрес!

«Була ситуація, коли мені треба було говорити з клієнтом російською, бо він — француз, української взагалі не знає, та й російську — погано, — розповідає жінка. — Тоді я зрозуміла, що мені вже складно».

Як підкреслює Олена Теленюк, перехід на українську дався їй відносно легко, тому що це було спільне з чоловіком рішення. Вони перейшли повністю — і повертатися назад не планують.

«Сумно, що Миколаїв майже не перейшов на українську, — ділиться Олена. — Думаю, десь 90% міста зараз спілкується російською, навіть у сфері обслуговування. Якщо велика мережа — супермаркет чи банк — то там українська, а якщо заходиш у маленький магазин — то російська. Чоловік іноді робить зауваження, але вони не діють, а в мене на це взагалі нема ресурсу».

Прикро, каже, що трапляються й двадцятирічні, які добре знають українську, бо ж вчили її в школі, але принципово говорять російською. Олена для себе зробила висновок: якщо люди на четвертому році війни досі не дійшли до того, що є різниця, то її зауваження не допоможе. Мовляв, уже мали чути достатньо аргументів про важливість мови, і якщо досі не усвідомили — то, напевне, сенсу щось їм пояснювати немає.

Тетяна Соболик