Світлана Черевишня дитинство провела в Каневі, що на Черкащині. У її житті було стільки двомовності, що коли київські одногрупниці запитували, якою мовою вона говорить удома, не могла відповісти. Навмисно телефонувала додому, щоб послухати. Життя в Києві поступово змусило її перейти на російську, і лише після 2022 року вона почала зупиняти себе, коли мимоволі відповідала цією мовою.
«Я не відсікала»
Як каже Світлана, її родина була україномовною. Дідусь пишався козацьким корінням, однак навколо звучало так багато російської — друзі, сусіди, книги, телебачення, російська православна церква — що в дитинстві вона просто не розрізняла, де українська, а де російська.
«У школі був випадок, коли треба було спитати у вчительки з української мови, котра година, — пригадує жінка. — Я підійшла, запитала, вона відповіла й здивувалася: чому моє питання російською? А я не відсікала, якою мовою говорю. Зараз аналізую і думаю: можливо, тому, що тоді російська мені здавалася важливішою та ввічливішою».
У 2005 році вона вступила до Київського університету імені Шевченка. Студенти говорили і українською, і російською, викладачі переважно українською, проте кілька з них спілкувалися лише російською.
«Усі підручники були російською, — згадує Світлана. — Хлопцям зі сходу було важко з українською, бо деякі слова були їм незрозумілі. А дівчатам із заходу, навпаки, було складно сприймати російську. Я навчалася на фізика, термінології було багато, і все це не сприяло українській».
Після навчання Світлана працювала в ІТ-компанії, де майже повністю русифікувалася. Найдивніше, каже вона, що багато колег не були з російськомовних родин, однак на роботі всі говорили російською. Вона прожила в Києві з 2005 по 2022 рік і визнає: на останній роботі російської було менше, ніж на першій, але українську все одно вживали на так часто.
«На питання мови я почала звертати увагу поступово — з 2014 року, — каже Світлана Черевишня. — Мій колишній чоловік був із Тернополя, проте вдома ми говорили російською. Після Майдану він почав звертати увагу на власну мову, і я теж намагалася додавати більше української в побут».
Головне — себе контролювати
Найбільшою проблемою було те, що Світлана несвідомо переходила на мову співрозмовника. Якщо до неї говорили російською — відповідала російською, якщо українською — українською. Лише у 2022 році вона свідомо почала себе контролювати.
До повномасштабного вторгнення Канів залишався переважно російськомовним. Позашкільні гуртки, дитяча література у бібліотеці — здебільшого російською. Навіть реферати дозволяли писати не державною мовою, бо вчителі розуміли: діти користуються російськими джерелами.
Світлана припускає, що це було тому, що багато людей, як і вона, були двомовними: на людях говорили російською, удома — українською.
У 2022 році вона виїхала до Польщі. Там відвідувала мовні курси й із сумом помітила, що лише двоє з двадцяти українців у побуті говорили українською. Решта — російською.
«Коли повернулася до Канева, продовжила говорити українською і з подивом виявила, що багато сусідів — україномовні, хоча ми все життя між собою спілкувалися російською, — розповідає вона. — Було видно, що ці люди не перейшли на українську вчора чи пів року тому — вони нею говорили вдома».
Хочеться пришвидшити
Світлана визнає, що ситуація поліпшується, але ще є над чим працювати. Особливо боляче, каже, коли бачить, як діти розмовляють російською. «Найгірше, — каже вона, — коли чуєш, як бабуся говорить українською, а чотирирічна онука — російською».
Мама Світлани викладає у музичній школі. Каже, що досі багато навчальної літератури лише російською. Щоб діти не вчили «Во полє бєрьоза стояла», треба купувати українські ноти власним коштом або просити гроші в батьків.
«Держава має звертати увагу й на позашкільну освіту, — переконана Світлана. — І стежити за тим, чим наповнені бібліотеки. У нашій бібліотеці в Каневі більшість російських книжок викинули, тож зараз там залишилося, може, 300–400 книжок. Нема що читати. Я бачу, що все змінюється в кращий бік, але хотілося б пришвидшити цей процес».
На питання, чи є попит на бібліотеки, Світлана відповідає: проблема зациклилася. З одного боку, там нема що читати — тож люди не ходять, а з іншого — люди не ходять, бо нічого не оновлюють.
Вона згадує приклад із Кракова, де була у 2022 році:
«На початку року в дитячій бібліотеці стояла одна шафа українських книжок, — пригадує вона. — Через рік, коли їхала додому, їх уже було чотири. І це при тому, що українські читачі там тимчасові, але їм подбали створити вибір. Книжок було більше, ніж у Каневі. Думаю, попит на читання є».
На її думку, у містах можна було б створювати безкоштовні курси української мови чи літературні читанки — щоб люди могли обговорювати українські книжки, знайомитися з класикою. «Не всі в школі вчили, не всі пам’ятають, — каже вона. — А це ж важливо. І запит на це точно є».
Тетяна Соболик
- Іфпортал продовжує рубрику «100 історій про мову», де ми розповідаємо історії людей, які перейшли з російської на українську. Читайте також:
Читайте також:
1. 100 історій про мову: «Не хочу, щоб закордоном хтось припускав, що я – росіянка»
2. 100 історій про мову: “Українська була в моєму житті 25-им кадром”
3. 100 історій про мову: українізація батьків можлива
4. 100 історій про мову: «Іноді говорити українською було небезпечно»
5. 100 історій про мову: «Чоловік хотів, щоб я перейшла на українську все життя»
6. 100 історій про мову: «Єслі гаваріш на украінськом, то значит ти с калхоза»
7. 100 історій про мову: «Розслабся, ти уже не у Львові»
8. 100 історій про мову: «Сумно, що син переходить на російську»
9. 100 історій про мову: «Хочу розмовляти правильно»
10. 100 історій про мову: «Мама завжди казала, що російська ядерка далі Росії не долетить»
