Тетяна Тарасова — переселенка з Херсона, яка нині живе в Одесі. Її батьки в дитинстві говорили українським суржиком, адже народилися в херсонських селах, де людям ще вдавалося зберегти українськість. Проте, навчаючись і живучи вже у самому Херсоні, вони перейшли на російську — щоб бути, «як усі». Так Тетяна народилася й виросла в російськомовній сім’ї.
Перекладала зі словниками
«Садочок був російський, — розповідає жінка. — Пригадую зняття української — вони мені не дуже подобалися, не знаю чому. Можливо, щось було важко. А от у школі вже було легше — вчителька була хороша».
В університеті, на початку 2000-х, Тетяна навчалася на природничому факультеті. Саме тоді виші почали переходити на українську, тож викладачі поступово перевели навчання на державну мову. Втім, між собою студенти все одно говорили російською.
«На четвертому курсі нас перевели на українську всю номенклатуру, тож ми перевчилися, — пригадує Тетяна. — Але це було неважко. Не пам’ятаю, щоб через мову були якісь труднощі чи бодай спротив».
Після університету вона пішла працювати в позашкільний заклад освіти, де працює й досі. Спершу все було російською, та згодом все без проблем переклали. «Користувалися величезними словниками на кілька томів, бо в інтернеті словників тоді ще фактично не було», — каже вона.
У своїй сім’ї Тетяна з чоловіком теж говорили російською, і дітей виховували так само. Хоча до школи вони вже пішли української — у Херсоні тоді було лише кілька шкіл, де предмети викладали російською. І щоб туди віддати дитину, треба було бути дуже принциповим. Решта ж батьків обирали звичайні українські школи.
Відписатися від російського
У 2016 році Тетяна прочитала останню книжку російською. Тоді ж перестала дивитися фільми в російському озвученні. Єдиним винятком довго залишався фільм «Москва сльозам не вірить». «Колись передивлялася його щонайменше раз на рік, — зізнається вона. — Але після 2022 року вже не можу — з’являється відраза».
«У 2022-му мені було важко налаштувати свою стрічку в соцмережах, — каже Тетяна. — Це забрало багато часу: треба було відписатися від усіх російських каналів. Часто вони стосувалися роботи, адже я вела гурток робототехніки для дітей 1–4 класів. Але врешті я видалила всі підписки на російськомовні ресурси».
Перші місяці повномасштабного вторгнення Тетяна з родиною провела в окупованому Херсоні. Було страшно, але ще жевріла надія, що місто звільнять. У червні, коли українці почали масово виїжджати, виїхала і їхня сім’я.
Як каже Тетяна, найстрашніше в окупації — це відчуття безпомічності. Коли ти не маєш жодних прав і бачиш повну безкарність росіян. Зокрема, ніхто не знає, чи отримає медичну допомогу, адже лікарі покидали місто. Не знали вони тоді, чи куплять ліки — аптеки або не працювали, або до них були величезні черги.
«З російськими військовими ми зблизька не зустрічалися, Бог милував, — додає вона. — Найближчий контакт був у маршрутці, коли вони перевіряли документи на блокпості. Але тоді я мала враження, що він боявся нас більше, ніж ми його. Може, тому що був зовсім молодий».
Одеса переходить на українську
Вже четвертий рік Тетяна з родиною живе в Одесі. Додому не повернулися навіть після деокупації Херсона. «Наш будинок біля річки, навпроти окупованої частини, — пояснює жінка. — Тож повертатися й щодня боятися обстрілів — не варіант». За ці роки чоловік лише раз їздив туди — забрав деякі речі й книги.
«Я нікого вдома не змушую говорити українською, — каже Тетяна. — Російська у нашій сім’ї ще звучить, але я показую власним прикладом, що треба переходити. Старший син зараз навчається у Львівській політехніці — там україномовне середовище, слава Богу, і він переважно говорить українською. А от молодша донька — підліток, їй 14, вона все розуміє і намагається говорити, хоча російська у неї ще присутня».
Та й це мине, вважає вона. Бо й сама раніше докладала зусиль, щоб говорити українською, а зараз залишилось докласти ще трохи зусиль, щоб російська назавжди пішла з її родини.
За словами Тетяни Тарасової, Одеса теж поступово переходить на українську. Так, повільно, так, непросто, але якщо порівняти з 2022 роком — прогрес очевидний. Вчителі викладають українською. Може, комусь і важко, але вони працюють над собою. Бували випадки, коли у школі вмикали російські відео або давали завдання з російських книжок, але після зауваження вчителька вибачилася — і це більше не повторювалося.
«Ненавиджу російську й усе російське, — підсумовує жінка. — Не хочу мати з ними нічого спільного. Розумію, що все це просякнуте пропагандою й впливає на тих, хто досі живе в російському контексті. А я хочу поширювати, підтримувати й любити українське».
Тетяна Соболик
- Іфпортал продовжує рубрику «100 історій про мову», де ми розповідаємо історії людей, які перейшли з російської на українську. Читайте також:
Читайте також:
1. 100 історій про мову: «Не хочу, щоб закордоном хтось припускав, що я – росіянка»
2. 100 історій про мову: “Українська була в моєму житті 25-им кадром”
3. 100 історій про мову: українізація батьків можлива
4. 100 історій про мову: «Іноді говорити українською було небезпечно»
5. 100 історій про мову: «Чоловік хотів, щоб я перейшла на українську все життя»
6. 100 історій про мову: «Єслі гаваріш на украінськом, то значит ти с калхоза»
7. 100 історій про мову: «Розслабся, ти уже не у Львові»
8. 100 історій про мову: «Сумно, що син переходить на російську»
9. 100 історій про мову: «Хочу розмовляти правильно»
10. 100 історій про мову: «Мама завжди казала, що російська ядерка далі Росії не долетить»
11. 100 історій про мову: «Російська здавалася більш ввічливою»
