Олександра Воскобойник народилася в Росії, має російське громадянство, але вже понад десять років живе в Україні. Після повномасштабного вторгнення вона повністю перейшла на українську, почала робити зауваження через російську мову в громадських місцях, і нині називає себе мовною активісткою. Своєю історією вона поділилася з ІФпорталом.
Мріяла виїхати з Росії
Олександра Воскобойник — харків’янка з російським громадянством. Людина, яка народилася та жила до 2013 року в Росії. Та коріння її українське — прадідусь був із Полтавщини. Доля змусила його трохи переїжджати: Алтайський край, далі його розкуркулили та переселили до Кубані. Пізніше її дідусь потрапив на заслання у Магаданську область, де у 1980 році й народилася Олександра. Коли розвалився СССР, Олександра разом із матір’ю переїхала до бабусі у Тульську область. Тут вона й жила до 2013 року.
«У 2000-х роках я почала мандрувати, — пригадує Олександра. — І вже тоді, дивлячись на російсько-грузинську війну, розуміла, що з Росії треба виїжджати. Шукала різні шляхи, але до Європи було важко потрапити на той час. Аж у 2013 році я познайомилася зі своїм майбутнім, а зараз уже колишнім, чоловіком і на його запрошення переїхала до Харкова».
Початок російсько-української війни у 2014 році ще більше утвердив її бажання не повертатися до Росії. Вона втратила там роботу з хорошим заробітком і припинила зв’язки майже з усіма. Уже тоді її почали називати бандерівкою.
Олександра вийшла заміж, отримала документи на проживання, але на громадянство не подалася. Згодом розлучилася з чоловіком. Зараз намагається отримати шанс на українське громадянство, відновивши документи дідуся. Звісно, непросто знайти документи, яким уже 70 років. Олександра залишила в Росії квартиру та свої документи про освіту. Україна їх не визнає. Була в неї там і робота, де вона досить добре заробляла косметологинею.
«Я сподіваюся, що зможу отримати громадянство, адже маю на це право за походженням, — каже жінка. — Хоча важливо розуміти, що українець — це не тільки визначення «бо ти тут народився», а й те, які в тебе дії та як ти себе ідентифікуєш. Зокрема, я стала доноркою крові, уже було 24 донації, і навіть збиралася мобілізуватися, та, на жаль, здоров’я мені завадило».
Перетворилася на мовну волонтерку
Питання переходу на українську для Олександри Воскобойник постало у тому ж 2013 році. Адже її колишній чоловік, попри те, що був харків’янином, був україномовним. Так, він говорив іноді російською, проте здебільшого намагався послуговуватися українською, особливо коли йшлося про близьке оточення.
Та більш ґрунтовно вивчати українську жінка почала вже у 2016 році. Одна з її клієнток була філологинею, тож узялася навчати її практично з нуля — з абетки.
«Та в ті роки був супротив суспільства, — пригадує Олександра. — Я не могла ніде використати ці навички. Харків залишався і, на жаль, досі залишається російськомовним. Тож я вчила, але говорити українською не наважувалася».
Остаточно на українську жінка перейшла через два місяці після повномасштабного вторгнення. Спершу, як і багато хто, ще знаходила собі виправдання на кшталт: нема різниці, яка мова, головне — підтримувати Україну. Та коли надходили новини про загиблих та поранених, а Харків рівняли із землею, вона остаточно перестала сприймати російську.
На щастя, тоді було багато волонтерських мовних курсів, вони якраз стали у пригоді. Та й харків’яни у той час практично не виходили з дому — був час учитися.
«Переставила розкладку на смартфоні на українську, — пригадує жінка перші кроки. — Звісно, всі підписки — лише українською, увесь YouTube — українською. І якщо у 2022 та 2023 роках я ще потроху сама вчилася, то зараз уже перетворилася на мовну активістку. У крамницях та на ринках я роблю продавцям зауваження. Мені дійсно незрозуміло, як можна говорити мовою ворога, який тебе вбиває. Тим паче, народившись і проживши тут усе життя, на відміну від мене. Ці люди жили в українському середовищі і зараз чомусь брешуть, що не розуміють української».
Нині Олександра не переходить на російську ні з ким. Але визнає: багато хто у Харкові продовжує спілкуватися російською. На її думку, це десь 90%. Каже, що їй дуже боляче. Та не втомлюється робити зауваження.
«Коли спускаюся в метро, то чую російську, але не можу ніяк вплинути, якщо люди спілкуються не зі мною, — зітхає жінка. — Та якщо хтось слухає на смартфоні якийсь російський контент, то спочатку роблю ввічливе зауваження, щоб вимкнули. Коли люди у відповідь реагують агресивно, то я погрожую, що зараз викличу поліцію і вони сплатять штраф. Тоді вже вимикають».
Олександра ділиться, що це псує настрій, серце калатається, особливо якщо навколо тебе не підтримує жодна людина. Більше того, люди навколо зазвичай сидять і шиплять: «Какая разніца». І отак, витративши на це багато ресурсу, кожного разу вона знову питає себе: втручатися чи мовчати? От сидить у вагоні, а поруч жінка дивиться російський серіал. І вона розуміє, що не може мовчати…
На думку Олександри, держава на законодавчому рівні має ще більше обмежувати російську. А активна громада має зі свого боку робити теж усе, що може: м’які зауваження, виклики у поліцію, звернень до мовного омбудсмена тощо. Слід завжди пам’ятати: українців знищували лише за те, що вони українці.
Своя тема у Харкові
А ще в Олександри з дитинства так звана синестезія до запахів. Коли різні запахи та аромати викликають сильні відчуття. Йдеться як про природні запахи, так і про парфуми. Тож вона цікавиться ароматами усе життя.
«Я почала досліджувати українську парфумерію, — ділиться жінка. — Тому що насправді у нас дуже багато гарних парфумерів та якісних парфумів. Деякі вже мають світовий рівень. Наприклад, наш київський парфумер Андрій Пархоменко, який 24 лютого став до лав ЗСУ. Це наша гордість, про яку мало знають. І водночас з тим є парфумерна марка, де власники — росіяни. Я про це вже не раз говорила, але вони продовжують працювати, а люди — купувати».
З 2025 року Олександра Воскобойник почала проводити історичні екскурсії про Розстріляне відродження. Це близька та болюча тема для харків’ян. Поки проводила ці екскурсії, збирала історії про харківські парфуми і так створила цикл екскурсій «Харків парфумерний». Тут вона розповідає про парфуми XIX, XX та XXI століть. Про наших виробників, які продавали одеколони вже з 1840 року в аптеці.
«І людям це цікаво, — ділиться Олександра. — Адже це щось нове. Так, у нас багато лекцій від істориків чи архітекторів, і я не граю на їхньому полі. Я маю свою тему. Проводжу екскурсії щотижня: для військових, ветеранів, донорів — безкоштовно. Спочатку це було таке сарафанне радіо, друзі приходили, потім почало з’являтися більше відгуків, і так аудиторія розширюється».
Зараз Олександра веде у соцмережах платформу «Кіт Семенка». Тут теж розповідає про екскурсії та знаходить нові замовлення. Разом із тим збирає донати та донатить сама. Адже вважає, що від кожного з нас залежить, що далі буде з Україною.
«Боляче, коли батьки годують дітей з дитинства цією щурячою отрутою у вигляді язика, — акцентує харків’янка. — Я йду і чую, як батьки розмовляють з дітьми російською. Книжок достатньо. Насправді достатньо всього. Потрібна лише воля людини відчути рідну мову і повернутися до неї».
Тетяна Соболик
- Іфпортал продовжує рубрику «100 історій про мову», де ми розповідаємо історії людей, які перейшли з російської на українську. Читайте також:
1. 100 історій про мову: «Не хочу, щоб закордоном хтось припускав, що я – росіянка»
2. 100 історій про мову: “Українська була в моєму житті 25-им кадром”
3. 100 історій про мову: українізація батьків можлива
4. 100 історій про мову: «Іноді говорити українською було небезпечно»
5. 100 історій про мову: «Чоловік хотів, щоб я перейшла на українську все життя»
6. 100 історій про мову: «Єслі гаваріш на украінськом, то значит ти с калхоза»
7. 100 історій про мову: «Розслабся, ти уже не у Львові»
8. 100 історій про мову: «Сумно, що син переходить на російську»
9. 100 історій про мову: «Хочу розмовляти правильно»
10. 100 історій про мову: «Мама завжди казала, що російська ядерка далі Росії не долетить»
11. 100 історій про мову: «Російська здавалася більш ввічливою»
12. 100 історій про мову: «Найстрашніше в окупації — це відчуття безпомічності»
13. 100 історій про мову: «Я не хочу доводити очевидне»
14. 100 історій про мову: «Коли Україна переможе, я заберу свою квартиру в Криму»
15. 100 історій про мову: «Мене дратувало, коли телебачення переводили на українську»
16. 100 історій про мову: «Читаю книжку про дідуся, щоб нагадати собі, чому потрібно розмовляти українською»
17. 100 історій про мову: «Я готова чути ламану українську, але не суто російську»
18. 100 історій про мову: «Я перша зі свого оточення перейшла на українську — з мене сміялися й не розуміли»
19. 100 історій про мову: «Мені складно зрозуміти оце “удобно”»
20. 100 історій про мову: «У Канаді діаспора вчить українську, щоб підтримати біженців і не розуміє, чому дехто досі говорить російською»
21. 100 історій про мову: «Мене дуже нервувало, чому на нас тиснуть, щоб ми переходили на українську»
22. 100 історій про мову: «Рішення моїх батьків перейти на російську не було добровільним»
23. 100 історій про мову: «Зазвичай людина не відстежує пропаганду»
24. 100 історій про мову: «Щось відбулося в моїй голові ще в 2014 році, але не до кінця»
25. 100 історій про мову: «На Луганщині мене вважали місцевою бандерівкою»
26. 100 історій про мову: «Я не змогла відповісти на питання, для чого моїй дитині російська»
27. 100 історій про мову: «Якщо це не твоя мова, то може це і не твоя країна?»
28. 100 історій про мову: «Мова – це великий зв’язок між українцями за кордоном»
29. 100 історій про мову: «Я вважала російську великою і важливою частиною себе»
30 100 історій про мову: «Мова — це самоідентифікація, і це важко зрозуміти, поки ти в Україні. Навіть якщо тобі це 250 разів скажуть»
31. 100 історій про мову: «Мені важко було визнати, що я змінила думку»
32. 100 історій про мову: «Я перейшла на українську після новорічного привітання Зеленського у 2020 році»
33. 100 історій про мову: «Мені не треба було пояснювати батькам, чому важлива українська»
