Світлана Кіт належить до тих українців, які жили на Луганщині, говорили суржиком, але щойно виїжджали в місто — на базар чи у справах, то одразу переходили на російську. Українська там була маркером «села». Нині Світлана разом із донькою живе в Івано-Франківську. Про свій перехід на українську вона розповіла ІФпорталу.
Діти зросійщувалися в школах
«Моє село Золотарівка — маленьке, — починає розмову Світлана. — Під час Голодомору тут померло 82 людини. Для такого села — це багато. Я розумію, що на місце цих людей, найімовірніше, завозили росіян. Серед тих, хто приїхав, були й мої батьки. Зокрема мама переїхала в Україну в 1960-х роках, швидко вивчила українську й навчила нас. Удома завжди було багато українських книжок».
Батько Світлани — поляк. Його родину вивезли з Польщі під час операції «Вісла». Спершу вони опинилися на Тернопільщині, а згодом подалися на Донбас — там було легше знайти роботу.
Світлана закінчила школу у 1990 році. Навчання, зрозуміло, велося російською, але українську теж вивчали. Вона вступила до Лисичанського медичного училища. Саме тоді почали перекладати документацію українською, однак викладачі не завжди добре нею володіли. Бувало, що Світлана допомагала педагогам — змалку багато читала українською.
У ті роки чимало студентів приїжджали навчатися із заходу України — там було легше вступити. Дівчата спілкувалися з викладачами українською, і це сприймалося нормально, зауважень не робили. Та попри це зросійщення тривало. Так сталося і з донькою Світлани, яка народилася на початку 2000-х. Удома вона говорила суржиком, але щойно переступала поріг школи чи дитсадка — одразу чула і намагалася говорити російською.
На жаль, здавали свої
У 2014 році село Світлани Кіт ненадовго опинилося під окупацією. За місяць його звільнили. Вже тоді з її життя зникли російські пісні та фільми — дивитися й слухати це було огидно, особливо з розумінням, що вони підтримують війну.
Про мову Світлана вперше серйозно задумалася у 2018 році, коли поїхала до Львова. Вона публікувала звідти фото в соцмережах і раптом зрозуміла, що не хоче підписувати їх російською. Так почала поступово вести соцмережі українською. До Львова стала їздити щороку. А остаточно перейшла на українську вже після повномасштабного вторгнення — коли переїхала до Івано-Франківська.
Залишатися, каже, було небезпечно. Бачили, що відбувається на окупованих територіях, розуміли: рано чи пізно хтось донесе. Тож довелося наважитися на виїзд.
«Я там вважалася місцевою бандерівкою, — каже Світлана. — До нас доходили чутки, що таких людей катують і ґвалтують, коли росіяни заходять у населений пункт. Вони не жаліли нікого — ні дітей, ні старих. Особливо тих, хто мав проукраїнську позицію. І, на жаль, часто здавали свої».
Було бажання перечекати, пересидіти. Починати нове життя далеко від дому — страшно. Але всі розуміли: це вже не 2014-й, цього разу все буде значно жорсткіше.
«В окупації залишилася лише тітка, — розповідає Світлана Кіт. — Моя мама тоді ще була жива й тітка розповідала їй, який “прекрасний русскій мір”. Ми з ними дуже посварилися. Коли виїжджали, я сказала: “Їжте свій русскій мір великою ложкою і забудьте, що у вас є родичі”. На такій ноті ми й розпрощалися».
Нахваталася франківських слів
В Івано-Франківську Світлана Кіт опинилася разом із мамою, донькою, племінницею та сестрою — чоловік племінниці, військовий, домовився про прихисток. Зараз вона з донькою живуть у шелтері для переселенців. Більшість людей навколо спілкуються українською.
«Я вже нахваталася франківських слів, тож ніхто й не відрізнить мене від місцевих, — усміхається жінка. — А на початку перепитували, звідки я. Я не могла зрозуміти, чому. Казали: “Надто чиста українська”. Мене нервував цей “комплімент”: “О, ви так добре говорите українською”, — наче я з Китаю приїхала».
На момент переїзду доньці Світлани було 13 років. Тоді вона ще спілкувалася російською — дистанційно навчалася у своїй школі. Зараз дівчина навчається в коледжі офлайн і перейшла на українську. Вдома ж говорить російською. Матір не тисне — намагається обережно пояснювати, що питання мови нині як ніколи важливе. Вірить, що донька дійде до цього сама.
Вже мало б дійти
Нині Світлана працює в релокованій із Харкова стоматологічній клініці. На роботі всі спілкуються українською. Тему мови час від часу обговорюють у колективі — особливо коли бачать мовні конфлікти в інтернеті. Її нервує, що в час, коли ракети летять на голову, хтось починає розповідати, що російська — це «мова матері».
«Усі, кому було важко інтегруватися, повернулися в Харків, — підсумовує Світлана. — Зараз у нас працює здебільшого місцевий колектив, і середовище навколо україномовне. Навіть нема з ким через це посваритися. Буває, прочитаю щось в інтернеті — стає страшно, і просто виходжу із соцмереж. Вважаю: якщо за майже чотири роки не дійшло, то вже, мабуть, і не дійде».
Тетяна Соболик
- Іфпортал продовжує рубрику «100 історій про мову», де ми розповідаємо історії людей, які перейшли з російської на українську. Читайте також:
1. 100 історій про мову: «Не хочу, щоб закордоном хтось припускав, що я – росіянка»
2. 100 історій про мову: “Українська була в моєму житті 25-им кадром”
3. 100 історій про мову: українізація батьків можлива
4. 100 історій про мову: «Іноді говорити українською було небезпечно»
5. 100 історій про мову: «Чоловік хотів, щоб я перейшла на українську все життя»
6. 100 історій про мову: «Єслі гаваріш на украінськом, то значит ти с калхоза»
7. 100 історій про мову: «Розслабся, ти уже не у Львові»
8. 100 історій про мову: «Сумно, що син переходить на російську»
9. 100 історій про мову: «Хочу розмовляти правильно»
10. 100 історій про мову: «Мама завжди казала, що російська ядерка далі Росії не долетить»
11. 100 історій про мову: «Російська здавалася більш ввічливою»
12. 100 історій про мову: «Найстрашніше в окупації — це відчуття безпомічності»
13. 100 історій про мову: «Я не хочу доводити очевидне»
14. 100 історій про мову: «Коли Україна переможе, я заберу свою квартиру в Криму»
15. 100 історій про мову: «Мене дратувало, коли телебачення переводили на українську»
16. 100 історій про мову: «Читаю книжку про дідуся, щоб нагадати собі, чому потрібно розмовляти українською»
17. 100 історій про мову: «Я готова чути ламану українську, але не суто російську»
18. 100 історій про мову: «Я перша зі свого оточення перейшла на українську — з мене сміялися й не розуміли»
19. 100 історій про мову: «Мені складно зрозуміти оце “удобно”»
20. 100 історій про мову: «У Канаді діаспора вчить українську, щоб підтримати біженців і не розуміє, чому дехто досі говорить російською»
21. 100 історій про мову: «Мене дуже нервувало, чому на нас тиснуть, щоб ми переходили на українську»
22. 100 історій про мову: «Рішення моїх батьків перейти на російську не було добровільним»
23. 100 історій про мову: «Зазвичай людина не відстежує пропаганду»
24. 100 історій про мову: «Щось відбулося в моїй голові ще в 2014 році, але не до кінця»
