100 історій про мову: «Мова – це великий зв'язок між українцями за кордоном»

Юлія Савченко народилася на Луганщині, її родина зросійщена, як і багато інших українських родин. Одна з бабусь була із лемків. Але про це мало знали — не прийнято було говорити. Уже в свідомому віці Юля вирішила дослідити історію роду і навіть зняла про це фільм.

А до того жила, як усі, розмовляла, як усі. Тобто російською, пише Іфпортал.

Зелені чоловічки могли зупинити

«У школі в мене була гарна вчителька української, — розповідає Юлія, — у вишиванці ходила, пісні співала, намагалася максимально занурити нас в українську культуру. Але поряд була спокійна і виважена вчителька російської, наша класна керівничка, яка залишалася для мене великим авторитетом».

Після школи дівчина вступила до університету, навчалася в Луганську на журналіста. Далі — робота. Говорили російською, аж раптом змінилося законодавство, і на державному телерадіоцентрі слід було перейти на українську. Звісно, кожен сприйняв це по-своєму: комусь було легше, комусь тяжче, а хтось не розумів, навіщо це взагалі.

Новини та передачі стали українськими. А от із прямим ефіром виходило до першого російського речення гостей. Щойно гості переходили на російську, журналіст теж міг дозволити собі перейти. Що він і робив одразу. У побуті між собою всі також спілкувалися російською.

«У мене не вистачало словникового запасу, щоб вільно писати чи говорити, — пригадує жінка. — Але я потроху переходила, вдосконалювалася. Далі була окупація, але ми ще тоді не вірили, що це надовго. Бо ти живеш, приходять “зелені чоловічки”, захоплюють якісь установи, а ти, яка має там нову квартиру, коли в тебе там усі родичі, усі зв’язки, не розумієш, як кинути все і поїхати в нікуди. Я не знаю відчайдухів, які б робили це без жалю».

Юля виїжджала з Луганська у червні 2014-го. До того сподівалася, що пронесе: введуть війська, відіб’ють регіон. На той момент уже було небезпечно — над Луганськом літали винищувачі, «зелені чоловічки» могли зупинити людину просто посеред міста і погрожувати автоматами.

Луганське обласне телебачення тоді розділилося на два табори. Кожного чесно запитали, хто на чиєму боці. Тиску тоді не було. Нікого не змушували робити агітаційні проросійські матеріали. Але хтось таки склав список журналістів із проукраїнською позицією і поширив його в соцмережах. У тому списку була і Юля.

«Зараз хтось може подумати, чому ми взагалі вагалися, — продовжує жінка. — Але коли ми говоримо про окупацію, то це серйозно. Ми не вірили в це, розуміли всю несправедливість і сподівалися, що прийде хтось і наведе порядок. І ми виїжджали ще задовго до того, як стало зрозуміло, що ніхто не прийде. Ми їхали всього на три тижні, а скоро буде вже 12 років із того часу».

Російська сприймалася ріднішою

Юля з чоловіком та дітьми осіли в Одесі. Це теж був російськомовний регіон, тож питання переходу на українську взагалі не стояло. Особливо зважаючи на те, що вона пішла працювати у вальдорфську школу вчителькою російської мови. Цю пропозицію вона прийняла з великою охотою, адже працівникам школи давали знижку на навчання їхніх дітей. Система освіти в цій школі Юлі імпонувала.

«Зважаючи на те, що коли ми виїжджали, у нас була одна валіза речей, переважно дитячих, і комп’ютер, — пригадує Юлія Савченко, — нам довелося починати все з нуля. Працював лише чоловік. Двоє дітей, орендована квартира, жодної гуманітарної допомоги тоді не було. Здається, до 2022 року ми отримали для дітей лише один кілограм печива, так наче й війни не було, повноцінно гуманітарна допомога з’явилася вже після 2022 року».

Паралельно Юля пішла працювати на СТБ. Там між собою колеги продовжували спілкуватися російською, а в ефірі — українською. Нічого не спонукало змінювати мову. Водночас вона здобула фах українського філолога і вже на третій рік проживання в Одесі почала викладати українську у цій школі.

Тоді вона вперше вирішила перейти на українську і в побуті. Це був 2017 рік. Однак це викликало спротив її дочок-близнят, які тоді вчилися у третьому класі. Вони сказали, що їм неприємно, коли мама говорить із ними тією ж мовою, що й на роботі. Бо вдома мама має залишатися мамою. Російська для них сприймалася ріднішою.

«Вік третього класу — це якраз період вікової кризи, — пояснює Юлія Савченко. — Так, мій перший перехід на українську не вдався. Потім було ще кілька спроб. Я знала історію зросійщення своєї родини — вона доволі неоднозначна. І мене більше збентежило, чому я говорю російською, ніж те, чому я маю перейти на українську».

Як каже жінка, одного бажання, щоб перейти на українську в ті роки і в тому місті, було замало. Треба було ще мати багато сили волі та підтримки від оточення. Інакше було важко: російська була надто комфортною. Було таке, що один-два рази спробував, не вдалося перейти — і подумаєш: ай, ну нічого страшного, може колись потім, зараз не до цього.

Все змінилося 24 лютого 2022 року. Для Юлі це стало ніби спусковим гачком. Якщо я й чекала якогось знаку, то після цього вже не було чого чекати.

«Спочатку це було трохи дико. Я переживала, як буду говорити з батьками дітей чи з друзями, які знають, що я російськомовна, українською, — ділиться Юлія. — Був внутрішній дискомфорт, але я розуміла, що це правильне рішення. І сильного подиву від оточення я не зустрічала. Люди сприйняли це абсолютно адекватно, тим більше, що паралельно зі мною достатня кількість людей ухвалили таке ж рішення. Тому що після 24 лютого нічого нікому вже не треба було пояснювати».

Важливе підґрунтя

Поступово на українську переходила і її власна сім’я. Одна донька, каже, перейшла на українську одразу разом із нею. А друга — перфекціоністка: казала, що добре не вміє, а будь-як не хоче. Тож вона ще трохи говорила російською і врешті теж перейшла. Останнім на українську перейшов її чоловік. Він зробив це в один день: сказав, що годі, і відтепер говоритиме українською.

За словами Юлії, за ці роки змінилася і Одеса. Люди переходять на українську. Так, не всі, але переходять. І ніхто вже не звертає посиленої уваги на вашу українську. Школа перейшла на українську одразу. Всі вчителі — як на уроках, так і на перервах — говорять українською. А от батькам між собою спілкуватися російською не заборониш. Не заборониш і дітям відповідати тобі російською. Трапляється й таке.

«Ми вимагаємо, ми просимо, ми нагадуємо, що мова спілкування — українська, — продовжує жінка. — Вони не агресують, вчать, контрольні пишуть, прекрасні твори українською мені здають, але от зі спілкуванням гірше. Все це від родини йде. Якщо в родині говорять російською, то й вони з цією мовою й до школи прийдуть».

Також, акцентує Юлія, є момент, коли діти соромляться української. Бо поїдуть влітку в село, де здебільшого звучить український суржик, повертаються до Одеси і, щоб відмежуватися від сільських дітей, доводять, що вони з міста, тому говоритимуть російською.

За спостереженнями Юлії, важливий контекст, у якому діти виховуються: що дорослі їм говорять про мову, культуру, традиції і державу загалом. Це підґрунтя, яке з часом проросте. І важливо це давати як у школі, так і вдома.

«Інколи людина там, у силу віку чи своєї особистої історії, не змогла перейти на українську, — пояснює вона свою думку. — Але таку пошану і повагу в ній виховали, тож потім може відбутися маленький поштовх — і вона заговорить».

Мова — це маркер

Окремо жінка звертає увагу на спілкування за кордоном. Каже, якщо в Україні ти розумієш, що маєш справу зі зросійщенням, то за кордоном не завжди розумієш, хто поруч із тобою. Мовляв, йдеш вулицею чужої країни і чуєш російську. Тобі стає неприємно, ти не хочеш підходити до цих людей. І навпаки — дуже тішишся, коли чуєш українську.

«Мова — це великий зв’язок між українцями за кордоном. У Румунії в аеропорту до нас у 2022 році підбігла дівчинка і каже: “Я з Києва, я чую українську мову. Я так рада бачити тут українців, давайте обіймемося”. У Базелі, навпаки, йшли росіянки і чули, як я спілкуюся з дітьми українською, то було видно, що вони хочуть швидше відійти від нас. Мова — це маркер».

Також, акцентує Юлія Савченко, для неї важливо, щоб її не ідентифікували з росіянами. І це треба пояснювати людям, які за кордоном не знають німецької чи англійської, тож вирішують говорити російською — мовляв, так зрозуміє більша кількість людей. Це неправильно. Слід говорити українською. Можливо зрозуміє менше людей, але це наша самоідентифікація. Зрозуміють ті, кому треба, і те, що варто.

«Привчаю до цього й своїх учнів, — підсумовує вона. — Хай говорять за кордоном українською. Я знаю, що все роблю правильно, і роблю це для себе, а не для когось, не для галочки, не для сусідів. Це моє усвідомлення, що я нарешті відновила самоідентифікацію. І це неймовірно важливо для мене».