100 історій про мову: «Мова — це самоідентифікація, і це важко зрозуміти, поки ти в Україні. Навіть якщо тобі це 250 разів скажуть»

Тетяна Горнік народилася на Херсонщині, в маленькому селищі, яке розрослося завдяки тому, що переселенцям безкоштовно давали будинки та роботу. Так її діди-прадіди й опинилися в Сиваському, де пізніше народилася й вона. Говорили, як правило, суржиком. З часом їй довелося перейти на російську, і лиш після 2022 року вона повернулася до українською. Свою історію Тетяна розповіла Іфпорталу.

Ми не розмовляли, а балакали

«Всі люди на моїй вулиці були переселенцями, — розповідає Тетяна. — Зліва мої сусіди були із Сибіру, навпроти — родина з Азербайджану, а справа — з Білорусі. Тобто це було інтернаціональне село. І ми не розмовляли, а балакали. Бо було багато різних словечок».

Школа була українська. Клас — із поглибленим вивченням української. Але вся позакласна робота — концерти, заходи — це все було російською. Українською проводили лише два заходи: вечорниці до Старого Нового року й осінній ярмарок.

Тетяна пригадує, що навіть під час гри в ляльки Барбі вона переходила на російську. Цього її ніхто не вчив — вона сама вважала, що так «більш поважно». А українська залишалася мовою дому, мовою села. Вступивши до вищого навчального закладу в Херсоні, вона помітила, що всі навколо говорять російською — їй слід робити те саме.

«Це було десь у голові: буду говорити російською, щоб не подумали, що я з села, — пригадує Тетяна Горнік. — Хоч ніхто ніколи мене не булив через це. Так поступово російська заполонила весь мій простір. Після закінчення навчання я повернулася додому і знайшла роботу в російській школі».

За мовою не суджу досі

Як каже Тетяна, її чоловік теж розмовляв суржиком. У його родині також були переселенці, але з Волині. Вони вчилися в одному класі в школі, втім у різних містах – в університетах. Одружилися, оселилися на рідній Херсонщині, в Генічєську. Поступово російська мова витіснила українську, навіть у побуті.

З часом у жінки ситуація змінилася навпаки: на роботі вона могла говорити українською, а вдома — вже російською. Мовних дискусій свідомо уникала. Помічати їх почала десь у 2012 році, а після 2014-го вони загострилися.

«Хоч я за мовою досі не суджу людей, — акцентує Тетяна. — У 2022 році, коли наше село окупували, я бачила, як патріоти у вишиванках, які, здавалося б, за українську, побігли зустрічати росіян, а російськомовні одразу виїхали».

Жінка розповідає випадок. Напередодні російського вторгнення школи прикрашали синьо-жовтими прапорами. Коли прийшли росіяни, наказали директорам їх зняти. Але директорка Тетяниної школи відмовилася, мовляв, не має на це повноважень. І це при тому, що всі навколо вважали її сепаратисткою. Але ні — вона все залишила і виїхала.

Хлопці ростуть без батька

Чоловік Тетяни — поліцейський. Той день вона досі пригадує з жахом. Його викликали, роздали зброю і наказали йти збирати речі. Чоловік завіз її та дітей до батьків, сам поїхав до Херсона.

«Я просила його не їхати, плюнути на обов’язок перед країною і лишитися з дітьми, — пригадує Тетяна. — Десь у глибині душі я досі не пробачила йому, що він вибрав обов’язок, а не сім’ю. Адже хлопці ростуть без батька».

Росіяни зайшли у Херсон швидко. Чоловік Тетяни евакуйовував цінні папери, зброю тощо. У нього були колеги, які залишилися із сім’ями, а потім через Крим виїхали за кордон. Хтось лишився жити вдома, в окупації. Вона ж лишилася у батьків.

Жінка з дітьми прожила в окупації пів року. Потім виїхали на підконтрольну Україні територію. Але об’єднати сім’ю не змогла. Чоловік продовжує працювати у Херсоні, а вона з дітьми там жити не може. Надто небезпечно. Кілька місяців вона пробула на заході України, звідти виїхала до Польщі, а згодом опинилася в Англії.

Іноземці бувають різні

Саме в Англії жінка найкраще відчула, наскільки важлива мова. Хоч на українську перейшла ще в Україні. Чітко пам’ятає, що вирішила перейти на українську ще в окупації, це було 11 березня.

Вона зрозуміла, що росіяни намагалися використати всі можливі способи, щоб асимілювати українців із Росією, кричали, що «ми — один народ». Тетяна не лише перейшла, але й почала доносити це до інших, пояснювати, на скільки це важливо. Але з часом зрозуміла, що є люди, до яких це не дійде.

«Коли ти закордоном чуєш, що хтось розмовляє українською, ти на 100% знаєш, що це наші, — акцентує Тетяна. — А коли ти чуєш російську, то губишся. Мова — це самоідентифікація, і це важко зрозуміти, поки ти в Україні. Навіть якщо тобі це 250 разів скажуть».

Тетяна працює у Великобританії помічницею вчителя. За цей час вона мала нагоду бачити різних людей і різну реакцію на українців. Є росіянка, яка живе тут 20 років: одразу вибачається, каже, що підтримує Україну, донатить і зрозуміє, якщо подальше спілкування буде небажаним. Натомість жінка з Угорщини поширює агресивне ІПСО проти України.

Бувало, що сварилася з таксистами-азербайджанцями, любителями СРСР, які звинувачують у війні або Володимира Зеленського, або Бориса Джонсона, але аж ніяк не Путіна, який усе це розпочав.

«Я дуже емоційна людина, — каже Тетяна, — я лізу в ці срачі, пропускаю їх через себе, а потім мені від цього погано. Але це важливо робити для іноземної аудиторії. Нехай мої слова прочитають 50–100 людей, але вони будуть знати, що війна не закінчилася і в Україні продовжують вбивати людей».

Репрезентуєш Україну за кордоном

Тетяна Горнік акцентує, що дуже важливо за кордоном підтримувати Україну. Мовляв, як ми хочемо, щоб іноземці нас підтримували, якщо самі агресивно говоримо про свій народ та свою владу? Не можеш чи не хочеш — просто мовчи, але не створюй підстав, щоб іноземці думали, що українцям байдуже до їхньої країни або що вони взагалі проти неї.

«У мене є одна знайома, яка постійно репостить якусь дикість про ТЦК, наприклад, — розповідає Тетяна. — От просто зник хлопчик, то вона вигадує, що його вкрали ТЦК, і поширює це. Я не витримую, питаю: для кого ти це постиш? Хочеш, щоб в англійців складався стереотип, що в нас усе погано? Чому трохи не зайнятися своєю інформаційною гігієною?»

Тетяна пояснює, що українці за кордоном репрезентують Україну. Звісно, в іноземців є свої стереотипи, і ми можемо їх як підтвердити, так і спростувати. Наприклад, у перший рік було важко орендувати житло. Натомість зараз значно легше. Адже вони бачать, що українці вчасно платять, тримають дім чистим і доглянутим.

«Рідко трапляються трутні, які живуть на допомогу. В основному всі мої знайомі працюють, навіть мами з дітьми, — продовжує Тетяна. — Всі асимілюються в суспільстві, показують позитивний приклад».

Вчать мову, щоб підтримати

Як розповідає Тетяна, після 2022 року в англійців з’явився інтерес до вивчення української мови. Здебільшого вони вчать її в Duolingo. Крім того, спілкуються між собою у Facebook у спеціальній групі. Іноді просять українців пояснити те, чого не розуміють. Тетяна долучається до такого волонтерства, допомагає їм із практикою української.

«Уже стільки років минуло, а інтерес у них не зник, — продовжує Тетяна. — Ми досі зідзвонюємося на 15–20 хвилин і спілкуємося на якусь базову тему. Люди нас підтримують, хочуть вчити нашу мову, бо вона красива та милозвучна. Багато хто з них чекає закінчення війни, щоб приїхати в Україну».

Тут також влаштовують українські свята. Тетяна багато розповідає про Херсонщину — історії та легенди, показує відео й фото. Все це впливає на заходи та донати. На заходи українки приносять різні страви.

«Англійці люблять наші свята, — розповідає Тетяна, — обожнюють нашу кухню: ми щось наливаємо, сало кладемо. Розповідаємо про звичаї, охочих вчимо танцювати. Це дуже красиво й позитивно. Але завжди збираємо донати та пам’ятаємо про важливе, хоча зайвого трагічного не обговорюємо».

Достукатися до іноземців

Ще одна важлива справа, якою займається Тетяна, — це участь у радіоефірах BBC як гостя, коли потрібен голос з України. Вперше вона пішла туди на річницю вторгнення. Тетяна тоді ще погано говорила англійською, тож вивчила кілька важливих фраз і виступила. Говорила максимально емоційно, щоб достукатися до людей і пояснити, що ми такі ж люди, як і вони.

«Пригадую, тоді були нарікання, що ціни піднялися, — розповідає Тетяна. — Я сказала, що була б щаслива платити за дорогий бензин і не їсти в McDonald’s, але мати можливість зайти у свій будинок і випити чай зі свого горнятка. Бо ви навіть не уявляєте, як це — спакувати все своє життя в одну валізу, взяти двох маленьких дітей і кудись їхати».

Після цього ефіру англійці телефонували на радіо, просили дати якийсь рахунок, щоб допомогти Тетяні. Вона відповідала, що особистої підтримки не потребує — краще донатити на українські збори. З того часу Тетяна час від часу ходить на радіо. Говорить кілька хвилин, але про речі, які справді важливі.

«Я теж колись думала, що війна десь далеко, — акцентує жінка, — але з’ясувалося, що це не так. Війна прийшла, коли я її не чекала. Я нагадую про це іноземцям».

За словами Тетяни, для українців особливо важлива земля, свій дім. В Англії нормально змінювати житло через школу, українці ж часто не змінюють нічого поколіннями. Все тому, що історично ми були землеробами, а не кочівниками. Тож нам непросто зараз відмовитися від жодного клаптика землі.

«Це не просто для нас земля — це наш дім, — підсумовує жінка. — Я завжди кажу, що українці — це коли люди і земля нероздільні. Бо це місце, де живе моя родина, де поховані мої близькі. І мова наша є одним із мостів, на якому тримається наш народ».