100 історій про мову: «Мені важко було визнати, що я змінила думку»

Альона Чупахіна вже чотири роки живе у Німеччині. Вона чесно зізнається, що із тих біженців, які не планують повертатися в Україну, а хочуть закріпитися у європейській країні. Її шлях до російської і від російської був складним. Своєю історією вона поділилася із ІФпорталом.

Тітка сказала, що суржик – погано

Альона народилася на Чернігівщині, говорила здебільшого вдома та з близьким оточенням суржиком. Школа була українською. Коли вступила до Києва, жила в гуртожитку. Там продовжила говорити, як удома. Подруги були з Полтавщини та Житомирщини, вони теж не говорили ані чистою російською, ані чистою українською.

Все змінювалося, коли дівчата виходили за межі гуртожитку. В цей момент вони розуміли, що треба говорити чисто. То якою: російською чи українською? Вирішували говорити російською, щоб ніхто не подумав, що вони з села.

«Ми навіть одна одній клацали умовним жестом, щоб нагадувати, що ми переходимо на російську, – пригадує жінка. – Переймалися, що поруч може йти хлопець і почути наш суржик. Тоді багато хто соромився суржику. Пам’ятаю, тітка жила у Чернігові, гарною російською говорила. Ми, коли до неї приїжджали, то вона повчала нас, що слід переходити або на чисту російську, або на чисту українську».

Так, в Києві Альона остаточно зрозуміла, що всі круті та успішні люди говорять російською, а отже їй теж варто. Щоправда, вона помітила в університеті дівчат, які були з російськомовних сімей, а намагалися переходити на українську. Вона сприйняла це як дикість. Для чого? Вона ж навпаки думала як перейти на російську, а ці з російської переходять…

«Не розуміла, от для чого? – продовжує жінка. – Вони – еліта, з легкістю можуть увійти в суспільство і тут беруть та й перевчаються на українську. Зараз я намагаюся оновити свої спогади і гортаю старі резюме, усі вони були російською. Я проходила співбесіди російською, я йшла на роботу, де говорила російською».

Змінювати думку було соромно

Ще тоді Альона вперше помітила, що бувають люди, які приходять на нову роботу і не переходять ані на російську, ані на українську. Вони говорять суржиком. І люди нормально на це реагують. Ніхто не висміював та не робив зауваження. Вона тоді задумалася, а чому сама соромиться? Було, навіть думала один раз прийти і говорити суржиком теж. Але тоді поставало питання: як вони зреагують? Завжди говорила отак, а тут вирішила говорити інакше. Відчула сором за свій вибір.

«Я багато років відчуваю сором за зміну думки, – розповідає жінка, – я могла стояти на своєму, розуміючи, що неправа. Я продовжувала захищати цю думку, щоб, не дай Бог, ніхто не зрозумів, що я її змінила».

Це стосувалося й мови. Альона обрала говорити російською у студентські роки. Говорила так з хлопцем, потім – з чоловіком. Говорила так з колегами та оточенням, в якому місті б не жила. Коли у 2020-му народила дитину, теж почала з нею говорити російською. Але в якийсь момент перейшла на українську та англійську. Тоді багато хто говорив, що варто дитину вчити іноземної ще від тоді, як вона немовля. Альона підхопила цю ідею.

«Коли їй було 6-8 місяців я вирішила говорити з нею українською, – каже жінка, – бо російську вона б мала вивчити й так. Ми з чоловіком між собою говорили нею, на дитячих майданчиках та й усі навколо теж говорили російською. Через короткий час я задумалася, що російська та українська – це добре, але варто додати ще іноземну, я добре знала англійську, тож вранці по кілька годин говорила з нею англійською».

Всі проблеми в голові

Дитина справді споживала багато російського контенту – книжечки, мультики, пісеньки. Все було російське. У 2022 році, після повномасштабного вторгнення, Альона з дитиною виїхала за кордон. Чоловік, який залишився в Україні, тоді просив говорити з дитиною російською. Мовляв, це зв’язок з татом, не можна, щоб вона забула російську. Альона погодилася. Ставила російські мультики, говорила з нею російською. Тобто в Україні до 2022 року дитина від неї чула більше української, а після 2022 року – російської. Все – на прохання батька дочки.

«У мене до 2022 року вже були погані стосунки з чоловіком, – ділиться жінка, – але після повномасштабного вторгнення він став інший, і цей тиждень все було чудово. 1 березня ми виїхали з дочкою за кордон, і все було чудово на відстані. Але десь за рік все знову стало дуже погано, і врешті ми з ним розійшлися».

Альона з дочкою переїхали до Німеччини, оселилися у Гамбурзі. Там вона знайшла групу російськомовних. Багато хто приїхав туди ще у 1990-х роках, закріпилися і тягнулися до російського. Берегли і плекали російську мову та культуру. Альона опинилася у цьому оточенні і спостерігала, як важливо для кожного з них, щоб діти знали і не забували російську. Іноді вона себе питала: чи все правильно робить? Але дитині подобалося, тому вона відвідувала ці групи рік.

Засумнівалася Альона у виборі російської, коли прийшла на курси німецької. Вона розмовляла з усіма російською. Це був уже 2023 рік. Аж раптом з’явилася жінка, яка говорить суржиком, навіть з росіянами і її усі розуміють.

«І от думаю: “А чому я говорю російською?” – продовжує жінка. – Тоді я придумала: “Я говорю російською з поваги до росіян, бо вони ж дружні до України”. Але далі я помітила, як ці росіяни добре розуміють дівчину, яка говорить суржиком, і перекладу не потребують. Я задумалася, що мені теж варто повернутися до української. Але думаю: як я тепер зміню мову?»

Їй здавалося, що вона себе викриє. Це ж дивно, коли ти спершу говорив отак, а тепер почнеш інакше. Всі навколо помітять, як вона змінила мову, думку, позицію. Вона трохи гризла себе сумнівами, але врешті таки перейшла. До переходу вона найбільше боялася реакції оточення. Буде вона позитивна чи негативна? Що подумають? Що скажуть? Як поведуться інші і як зреагує вона? Але не сталося нічого. Ніхто ніяк не відреагував.

«Я переконана, що наші проблеми – в голові, – констатує Альона. – Більшість не помічає і не зважає».

Між українською та російською

Зараз дитина більше не чує російську. Вдома у неї українська, в усіх інших місцях – німецька. Дитині у 5 років непросто, різні мови звучать з різних боків. Найкраще в неї поки що з українською, потім – німецька, англійську розуміє більш-менш, але говорить погано. З батьком спілкується рідко. Говорить до нього українською. Він відповідає їй російською. Але проблем з комунікацією немає.

В будинку, де живе Альона, багато з отих «возращьонних русскіх», наприклад із Казахстану, Азербайджану, Узбекистану, усі вони теж говорять російською. І дітей вчать не рідної, а російської. Дивується жінка, як вони її плекають.

«Мені дуже дивно, бо вони покинули рідні країни 30 років тому, але попри це два наступні покоління добре знають російську і будуть продовжувати передавати її наступним поколінням, – акцентує жінка, – в той час, як ми багато років думали, що треба вчити ту мову, з якою буде жити простіше, і робити все, щоб твоя дитина могла змішатися з усіма іншими. Бо “какая разніца”».

Як зізнається Альона Чупахіна, в українських групах вона зустрічає батьків, які думають про те, що, можливо, повернуться в Україну, а тому водять дітей, щоб ті знали мову. Альона повертатися не планує, хоче закріпитися у Німеччині, вчить мову та планує покращити навички з німецької, щоб працювати вчителем.

Українську вона зберігає у собі та в дитині заради спільноти своїх людей, волонтерів, традицій та культури. Мовляв, там гарні українські свята організовують, важливі події тощо. В українському домі є бібліотека. Минулої осені з’ясувалося, що більшість книг там була російською. Сварилися, чи варто їх зберігати чи прибрати.

Альона іноді задумується над тим, чому російська так глибоко проникла у її підсвідомість.

«Я думала, що я – україномовна, але коли переходила з дитиною на українську, то дуже довго позбувалася російських слів штибу “носки”, “постель”, “кармани” тощо, – міркує жінка. – Останні кілька років говорю з дитиною виключно українською, але добре пам’ятаю, як мені бракувало слів, не могла згадати».

До слова, лише недавно Альона перейшла на українську і зі своєю психотерапевткою. Каже, почала працювати з нею ще в 2022 році, коли розмовляла російською, а потім уже не знала, як перейти. Але та відповіла, що в її практиці це далеко не перший випадок. Люди переходять поступово і тоді, коли настає відповідний час.