100 історій про мову: «Мені складно зрозуміти оце “удобно”»

Катерина Гудзь-Жигалова народилася та виросла у Звягелі, що на Житомирщині. Усі її юні роки минули в україномовному середовищі, але перейти на російську довелося, коли поїхала до Криму на практику. Згодом вона залишилася там жити на певний час — про те, щоб говорити українською, тоді навіть не йшлося.

Оточення диктувало говорити російською

«Коли я росла, то в нас був такий типовий суржик, — пригадує Катерина. — Потім був житомирський університет, де більшість спілкувалася українською. Але коли нас від університету направили на практику в Крим, то там ми всі перейшли на російську».

Катерина — педагогиня-організаторка. Практику проходила у дитячих таборах, що тривала щороку по п’ять місяців — з травня до вересня включно. Більшість таборів були міжнародними, туди приїжджали діти з різних країн, зокрема з Росії та країн Балтії. Тож середовище диктувало, що треба говорити російською.

У Криму Катя познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Оскільки він був родом із Криму, то з ним, як і з усіма іншими, вона говорила російською. Так було прийнято — переходити на мову співрозмовника. Катя говорила неідеально, але зрештою від неї ніхто й не вимагав досконалості.

«Російської в дитинстві було багато, — пригадує жінка. — Пам’ятаю, заповнювали якісь анкетки — і вони чомусь були російською. А ще моя хрещена була з російської глибинки, то теж спілкувалися російською. Після повномасштабного вторгнення ми взагалі перестали спілкуватися. Почула багато неприємного на свою адресу, тож вирішила обірвати контакт».

Кілька років Катя їздила до Криму на роботу. Зрештою вони з хлопцем одружилися. Згодом свекруха запропонувала переїхати до Львова, бо треба було доглядати за бабусею. Тут Катерина змогла повернутися до рідної мови, а чоловік продовжував говорити російською.

«Через три роки в нас народилася донечка, — розповідає жінка. — І коли вона почала вимовляти перші слова, це був 2015 рік, ми сіли й поговорили. Ми живемо у Львові, і російськомовних тут небагато. Було б дивно, якби дитина прийшла в садочок і її не зрозуміли. Тож ми вирішили, що в родині говоримо виключно українською. А зі своєю родиною в Криму чоловік може спілкуватися, як хоче».

Зась російським пісенькам

Як каже Катя, чоловікові було важко. Він мислив однією мовою, а говорити мав іншою. Тож часом робив паузи, щоб перекласти думку. Десь уживав невідповідні слова, десь — перекручував російські на український манер. Дружина виправляла, і він сприймав це спокійно. Зрештою, адаптуватися допомагало й середовище самої Катерини, адже вдома у неї говорили більше суржиком, ніж чистою українською.

«Коли я приїжджала зі Львова до себе на Житомирщину, то мені казали, що чути, що я там живу, — пригадує жінка. — Бо там українська мова значно чистіша. До слова, тоді я вирішила, що до російської вже не повертатимусь. Зараз спілкуюся виключно українською, навіть із рідними чоловіка, які досі живуть у Криму».

Катя наголошує, що її діти російської не знають. Тому свекруха — хоче вона того чи ні — змушена говорити українською, аби бодай якось порозумітися з онуками. Наприклад, коли приїжджала до внучки (ще до повномасштабного вторгнення), то намагалася згадати дитячі пісеньки чи віршики й виявлялося, що всі вони — російською. Катя наполягала: діти мають слухати українською, або вже краще нічого не співати.

Кримська бабуся ображалася й намагалася сперечатися, але Катерина була твердою: ми вже ухвалили це рішення; ваша думка має право на існування, але вона не стосуватиметься нашої дитини. Виховуємо ми — і відповідальність також на нас. Свекруха приїде й поїде, а діти ростуть у мовному середовищі, яке формують батьки.

«Зараз я бачу зовсім інший приклад поруч, — ділиться жінка. — Наші сусіди переїхали з Харкова: з нами спілкуються українською, а щойно заходять додому, чути, що між собою говорять російською. І мені дуже складно зрозуміти їхнє оце “удобно”».

Також Катерина помічає, що надворі є хлопчик, який спілкується російською з іншими дітьми. На українську не переходить. Ба більше, діти, які ростуть в україномовних сім’ях, поволі починають говорити російською з цим хлопчиком. Тому жінка наголошує, що дуже важливо з дітьми спілкуватися на цю тему, обмежувати російськомовний контент та пояснювати, що російське – вороже.
«Коли у моєї дитини з’явився гаджет, – пригадує Катерина, – то ми одразу пояснили їй, що вона може дивитися лише українською. Частину каналів ми заблокували і далі стежимо за тим, що вона споживає. Нам це не байдуже».

Однак Катерина називає ще одну проблему. Вона бачить достатню кількість агресії у Львові проти української мови. Й помічає випадки, коли діти роблять зауваження іншим за російську, а потім отримують за це «на горіхи». Вона це теж проговорює з дітьми. Мовляв, хочеш робити зауваження – роби це так, щоб поруч були дорослі, які зможуть тебе захистити.
«Інші діти – це не наша зона відповідальності, – підсумовує жінка, – але ми всі живемо в одному суспільстві і так чи інакше перетинаємося. Причин робити зауваження достатньо. Дуже хочеться, щоб діти не переходили на російську просто тому, що це модно чи “круто”».