Ірен Пойченко – харків’янка, яка вперше переїхала до Франківська у 1990-х, а вдруге – після повномасштабного вторгнення. Мову спілкування вона змінювала залежно від того, де жила. Лише зараз розуміє, що більше на російську вона не перейде. Чому – вона розповіла ІФпорталу.
Із сходу на захід і назад
Ірен Пойченко народилася в Луганській області, у місті Червонопартизанськ (нині – Вознесенівка). Тато працював на шахті. У 1969 році сталася аварія, під час якої він втратив здоров’я, тож сім’я переїхала до Криму. Саме тут вона закінчила школу та виросла. Говорила виключно російською, хоча всі вдома володіли українською, адже були переселенцями. Батько – з Вінниччини, мама – з Миколаєва, хоч деякий час проживала у Львові, тож мову добре знала.
Тато мав складну долю. Рано залишився без мами, діда по татовій лінії репресували, за що – ніхто ніколи не знав. Родичі віддали батька в дитячий будинок. Там йому трохи відкоригували вік та змінили по батькові, щоб не можна було його ідентифікувати. Виріс. Працював на різних роботах у різних містах. Було скрутно. Так опинився на шахтах Луганщини.
З Луганщини до Криму. Ірен вчила українську в школі, батьки купували книги та виписували кілька періодичних видань українською. Після школи вступила до Харкова, де викладання було виключно російською, неформальне спілкування – теж. А після навчання Ірен опинилася у Франківську, приїхала на завод «Позитрон», де працювала технологом. Тут здебільшого розмовляла українською.
«Ми приїхали в 1990-му великою компанією, – пригадує жінка. – У нас був вибір: або Новосибірськ, або Франківськ. Більшість із нас обрала Франківськ. Звісно, не всі, бо хтось був з інших міст. Я прожила тут 10 років. Після того, як завод практично зупинився, стало важко із роботою та грошима, ми з друзями підтримували одне одного як могли».
Починаючи з 1996 року їх почали відправляти за власний рахунок у відпустки, зарплату видавали обігрівачами та міксерами. У гуртожитській кімнаті Ірен стояло шість чи вісім коробок з обігрівачами. Реалізувати їх вона не могла, бо все її оточення мало такі ж самі. Тільки родичам подарувала. Так вона повернулася до Харкова, де прожила до 2022 року.
Сприймали, як посягання на свободу
Вже через кілька років життя у Харкові в Україні набув чинності закон про переведення документації українською мовою. Для Ірен це не було складно, тож вона легко впоралася з цими функціональними обов’язками. Але в побуті не переходила. Оточення спілкувалося російською, вона теж. Хоч це не заважало їм підтримувати Ющенка на Майдані, а пізніше – вийти й на Революцію Гідності.
Українізація йшла повільно та поступово, каже жінка. Ірен її помічала, адже працювала у поліграфії. Далі набув чинності закон, щоб вивіски та всю зовнішню рекламу перекласти українською, а якщо все ж вони були російською, то слід було забезпечити переклад. Далі вона почала помічати, як у мережевих магазинах персонал, який ще тиждень тому говорив до тебе російською, переходить на українську.
«Пригадую, це був рік 2015-й. У мене була майстриня з манікюру і я помітила, як вона говорить зі мною російською, а їй дзвонить донька – і вона переходить на українську, – ділиться Ірен. – Я запитала її, чому. Вона відповіла, що сама із Сумської області і її рідна мова – українська. А перейшла на російську, бо зрозуміла, що, аби жити в цьому суспільстві, їй треба бути такою, як усі».
Як пригадує Ірен, у 2021 році в Харкові траплялися мовні скандали. Бо вже був закон, що в публічних місцях має звучати лише українська мова, але персонал на неї ще не перейшов. Хтось скандалив, хтось викликав поліцію тощо. Багато людей сприймали це як посягання на свою свободу.
«У мене є знайомі, які на курси української ходили, і читати почали, а беруться говорити – і їм важко правильно вимовляти деякі слова, – підкреслює жінка. – Їх це засмучує. Вони вважають, що краще казати російською, але правильно, ніж неправильно українською».
Батькам не треба було нічого пояснювати
Повномасштабне вторгнення Ірен зустріла у Запорізькій області, де мешкав її батько з мачухою. Тато саме захворів на ковід, і вона поїхала, щоб допомогти. Перший місяць вони жили в шоку та стресі. Пам’ятає цей час як суцільні сльози. Хтось йшов воювати, хтось сидів у підвалах, а хтось ще визначався. В який момент вона перейшла на українську – не може пригадати. З листування із сестрою зрозуміла, що це сталося у березні 2022 року.
«Ще після Майдану 2014 року я перестала слухати російську естраду, читати російські книжки та дивитися їхні фільми, – акцентує жінка. – У мене було на фізичному рівні відторгнення. Я не хотіла розбиратися, хто хороший, а хто поганий, – викреслила їх усіх. Десь у той час перейшла й у своїх соцмережах на українську, але в побуті продовжувала говорити російською аж до вторгнення».
У квітні 2022 року на Запоріжжі стало трохи небезпечніше, тож Ірен з батьком та його дружиною переїхали до Івано-Франківська. У неї ще з 1990-х тут залишилися друзі, з якими вона періодично підтримувала зв’язок, тож знала: якщо звернеться, то допоможуть. З того часу вона залишається в Івано-Франківську. А на українську перейшла не лише вона, а й батьки. Важливо зазначити, що батькові 89, а мачусі – 80 років.
«Вони приїхали сюди і одразу почали в магазинах чи на ринку спілкуватися українською, без проблем, – ділиться жінка. – Їм не треба було пояснювати нічого. А між собою вони спілкуються своєю говіркою».
Відкотилися назад
Ірен Пойченко не була в Харкові більш як чотири роки, телефоном або у месенджерах спілкується із друзями українською, хоча частина її харківського оточення досі спілкується російською між собою. Вона не погоджується з думкою, що в Харкові нічого не змінюється. Звісно, змінюється, просто не такими темпами, як би хотілося.
«Багато людей з мого харківського оточення перейшли в соцмережах на українську із початком вторгнення, – підкреслює вона. – Донатять і волонтерять, і немає яскраво виражених почекунів чи людей із позицією “какая разница”. Але це складний процес. Та що ми хочемо, якщо з XVIІ століття на державному імперському рівні свідомо знищується наша мова, наша література та наші люди. Стільки ресурсів витрачено на це, стільки людей знищено».
Так, зараз 2026-й не порівняєш із 2022-м. Тоді люди справді самі й без пояснень переходили на українську. А зараз частина знову відкотилися назад. З різних причин, але головна, ймовірно, – лінь. Хтозна, можливо, люди шукали точку стабільності, і мова стала для них цією точкою. Бо їм стабільно і зручно говорити російською.
«Я думаю, Харків поступово повертається до тої мовної атмосфери, яка панувала в місті у 20-ті роки минулого століття. Просто потрібно більше часу», – підсумовує жінка.
Тетяна Соболик
- Іфпортал продовжує рубрику «100 історій про мову», де ми розповідаємо історії людей, які перейшли з російської на українську. Читайте також:
1. 100 історій про мову: «Не хочу, щоб закордоном хтось припускав, що я – росіянка»
2. 100 історій про мову: “Українська була в моєму житті 25-им кадром”
3. 100 історій про мову: українізація батьків можлива
4. 100 історій про мову: «Іноді говорити українською було небезпечно»
5. 100 історій про мову: «Чоловік хотів, щоб я перейшла на українську все життя»
6. 100 історій про мову: «Єслі гаваріш на украінськом, то значит ти с калхоза»
7. 100 історій про мову: «Розслабся, ти уже не у Львові»
8. 100 історій про мову: «Сумно, що син переходить на російську»
9. 100 історій про мову: «Хочу розмовляти правильно»
10. 100 історій про мову: «Мама завжди казала, що російська ядерка далі Росії не долетить»
11. 100 історій про мову: «Російська здавалася більш ввічливою»
12. 100 історій про мову: «Найстрашніше в окупації — це відчуття безпомічності»
13. 100 історій про мову: «Я не хочу доводити очевидне»
14. 100 історій про мову: «Коли Україна переможе, я заберу свою квартиру в Криму»
15. 100 історій про мову: «Мене дратувало, коли телебачення переводили на українську»
16. 100 історій про мову: «Читаю книжку про дідуся, щоб нагадати собі, чому потрібно розмовляти українською»
17. 100 історій про мову: «Я готова чути ламану українську, але не суто російську»
18. 100 історій про мову: «Я перша зі свого оточення перейшла на українську — з мене сміялися й не розуміли»
19. 100 історій про мову: «Мені складно зрозуміти оце “удобно”»
20. 100 історій про мову: «У Канаді діаспора вчить українську, щоб підтримати біженців і не розуміє, чому дехто досі говорить російською»
21. 100 історій про мову: «Мене дуже нервувало, чому на нас тиснуть, щоб ми переходили на українську»
22. 100 історій про мову: «Рішення моїх батьків перейти на російську не було добровільним»
23. 100 історій про мову: «Зазвичай людина не відстежує пропаганду»
24. 100 історій про мову: «Щось відбулося в моїй голові ще в 2014 році, але не до кінця»
25. 100 історій про мову: «На Луганщині мене вважали місцевою бандерівкою»
26. 100 історій про мову: «Я не змогла відповісти на питання, для чого моїй дитині російська»
27. 100 історій про мову: «Якщо це не твоя мова, то може це і не твоя країна?»
28. 100 історій про мову: «Мова – це великий зв’язок між українцями за кордоном»
29. 100 історій про мову: «Я вважала російську великою і важливою частиною себе»
30 100 історій про мову: «Мова — це самоідентифікація, і це важко зрозуміти, поки ти в Україні. Навіть якщо тобі це 250 разів скажуть»
31. 100 історій про мову: «Мені важко було визнати, що я змінила думку»
32. 100 історій про мову: «Я перейшла на українську після новорічного привітання Зеленського у 2020 році»
