Людмила Дідаш виросла на Київщині, де живе й зараз. Удома говорили суржиком — так спілкуються в її родині й сьогодні. Проте був період, коли вона перейшла на російську. Причина була проста — «бути, як усі».
Українська різала по вухах
«Багато людей з мого оточення вдома говорили суржиком, — пригадує Міла. — Але, як і я, вони перейшли на російську через університет, школу чи друзів. Я навчалася в Києві, у технікумі було багато російської. Жила в гуртожитку — і так поступово перейшла на російську, навіть не помітивши. Хоч викладачі тоді якраз намагалися переходити на українську, але здебільшого виходив суржик».
Коли батько вийшов на пенсію, він почав говорити більше українською й робив їй зауваження. Це дивувало: мовляв, раніше він сам грішив російською. А бабусю, яка вживала старовинні українські слова, Міла навіть могла висміяти — казала, що таких слів не існує й треба вживати російські відповідники.
Жінка зізнається: був час, коли вона відчувала нетерпимість до української. Її дратувало, коли мультики та телепередачі почали озвучувати українською. «Різало по вухах, — зізнається вона. — Бо звикла інакше. Все життя мультик “Чіп і Дейл” звучав російською, а тут раптом — українською. Потім, щоправда, звиклося».
«Коли у 2014 році почалася АТО, — пригадує Міла Дідаш, — моя кума відразу сказала, що Росія — ворог і треба переходити на українську. Але я тоді це зовсім не сприйняла. Тим більше, що мій чоловік із Кривого Рогу, а його родичі — з Донецька, і для них російська була, як рідна».
Згодом на роботі їй таки довелося перейти на українську. Вона працює у сфері торгівлі, спілкується з клієнтами. Одного разу керівник сказав: або розмовляєте українською, або звільняєтесь. Міла сприйняла це спокійно — почала відповідати людям тією мовою, якою вони зверталися. А хто вперто ігнорував, ризикував отримати депреміювання.
«Англійською я не говорю, — усміхається жінка. — Китайською теж. Якби вміла — говорила б. У нас був клієнт-мусульманин, то я вітаюся “Ассаламу алейкум”. Він усміхається, підходить саме до мене й чекє, поки я його обслужу. Хоч і розуміє, що я знаю лише привітання».
Бути, як усі
До Міли та її чоловіка все дійшло у 2022 році — не після самого вторгнення, а вже після новин про Бучу, Ірпінь і Маріуполь. Тоді вони поговорили й вирішили: досить, час переходити на українську.
Міла зізнається — це було непросто. Чоловік усе життя говорив російською, та й досі на роботі спілкується нею. Додому приходить, намагається говорити українською, але все одно проскакує багато російських слів.
Більше уваги жінка приділяє синові. У 2022 році йому було три — тоді він був повністю російськомовною дитиною. Нині ж він школяр і чудово говорить українською.
«Знайомі дивуються, що син розмовляє українською, — каже Міла. — Бо раніше не знав жодного слова. Я відповідаю: так, це наш вибір. Ми почали говорити українською, мультики дивимося українською, телефони перевели на українську. Слідкую, щоб йому не підтягувало російські канали чи блогерів. Якщо десь потрапляє, кажу: “Синулько, це ми не дивимось.”»
Школа, в яку ходить син, — на Київщині. Більшість дітей там говорять українською, але є кілька російськомовних однокласників — відчувається, що їхні батьки ще не перейшли. Іноді хлопчик підхоплює окремі слова від них, тоді мама лагідно нагадує, що такого слова немає, і він одразу повертається до української.
Міла каже, що якби 10–15 років тому мала той розум, який має зараз, то ніколи б не перейшла на російську. Тепер розуміє: усе це через нашу залежність від думки інших, через небажання вирізнятися.
«У червні 2022 року помер мій двоюрідний брат, — ділиться Міла. — І я тільки тоді дізналася, що моя невістка з Тернополя й колись була україномовною. Питаю: “Як же так?” А вона відповіла: приїхала до Харкова — і заговорила, як усі.»
Вкласти в дитину
Міла каже, що багато часу приділяє розмовам із сином. Іноді буває складно знайти відповіді на його запитання.
«Мамо, а чому ці люди говорять російською? Вони — окупанти?» — питає він.
Як правило, Міла відповідає спокійно: «Можливо, вони звідкись приїхали.»
Вона водить сина на заходи, пов’язані з військовими. Коли ховають загиблих, виходить із дому, щоб провести в останню путь. Усе це пояснює синові: що означає вшанувати воїна, який загинув за волю України.
Також намагається привчати хлопчика до донатів — хай бачить і розуміє це з малого.
«Я, як мама, розумію, що моя відповідальність — вкласти в дитину українські цінності, — підсумовує Міла. — Тому роблю, що можу, і показую приклад: там петицію підпишу, там донат закину…»
Тетяна Соболик
- Іфпортал продовжує рубрику «100 історій про мову», де ми розповідаємо історії людей, які перейшли з російської на українську. Читайте також:
Читайте також:
1. 100 історій про мову: «Не хочу, щоб закордоном хтось припускав, що я – росіянка»
2. 100 історій про мову: “Українська була в моєму житті 25-им кадром”
3. 100 історій про мову: українізація батьків можлива
4. 100 історій про мову: «Іноді говорити українською було небезпечно»
5. 100 історій про мову: «Чоловік хотів, щоб я перейшла на українську все життя»
6. 100 історій про мову: «Єслі гаваріш на украінськом, то значит ти с калхоза»
7. 100 історій про мову: «Розслабся, ти уже не у Львові»
8. 100 історій про мову: «Сумно, що син переходить на російську»
9. 100 історій про мову: «Хочу розмовляти правильно»
10. 100 історій про мову: «Мама завжди казала, що російська ядерка далі Росії не долетить»
11. 100 історій про мову: «Російська здавалася більш ввічливою»
12. 100 історій про мову: «Найстрашніше в окупації — це відчуття безпомічності»
13. 100 історій про мову: «Я не хочу доводити очевидне»
14. 100 історій про мову: «Коли Україна переможе, я заберу свою квартиру в Криму»
