100 історій про мову: «Коли Україна переможе, я заберу свою квартиру в Криму»

Перші 28 років свого життя Наталія Соколянська прожила у Дніпрі. Потім трохи пожила в інших містах України, а згодом — і за кордоном. Основними причинами її переїздів стали екологія та війна. У 2014 році вона покинула Крим і перевела свої соцмережі на українську, а в 2022 році зрозуміла, що більше не хоче говорити російською жодного слова.

Дніпро – Крим – Львів – Чорногорія

У 2008 році Наталя з чоловіком та дочкою переїхали до Криму. Вони мріяли жити біля моря й гір. Взяли квартиру в кредит і прожили там доти, поки на військовій частині у дворі тримався український прапор. Коли його зняли, Наталя подзвонила братові й сказала: «Приїжджай за мною, я тут залишатися не буду».

«Ми кредит за квартиру сплатили Україні вже після виїзду, — ділиться вона. — Але я не вважаю, що маємо погану ситуацію, коли дивлюся на те, що пережили люди в Покровську чи Бахмуті. Наша квартира досі стоїть, іноді потрапляє в кадр. Документи на неї — у мене, і коли Україна переможе, я заберу свою квартиру, хоч навряд чи вже там житиму».

За словами Наталі, з 2014 року населення Криму повністю змінилося. Виїхали не лише вони, а й майже вся її «бульбашка». Хтось переїхав в Україну чи Європу, а ті, хто кричав «Крим наш», — до Москви.

З 2014 по 2022 роки Наталя здавала свою квартиру в оренду. Але після початку повномасштабного вторгнення орендарі повідомили, що більше не можуть платити, і просто заблокували її.

Після анексії Криму родина повернулася до Дніпра — ненадовго. «Ми зрозуміли, що вже не дніпряни, — каже Наталя. — Вирішили спробувати пожити у Львові».

«Рік жили у Львові, але, як то кажуть, не треба плутати туризм з еміграцією, — усміхається вона. — Катастрофічно не підійшов клімат. Там велика сирість і погана вода. У мене на неї почалася алергія. Я взагалі людина алергічна: на мед — з їжі, а на все зовнішнє — пилок, плісняву, навіть на воду — можу реагувати».

Тож вони вирішили переїхати до Чорногорії — країни, яка найбільше нагадує Крим своїми краєвидами: море й гори поруч.

«Чоловік — програміст, працює віддалено вже багато років, — розповідає Наталя Соколянська. — Тому проблем із роботою не було. Легалізацію в Чорногорії зробили одразу: відкриваєш фірму, сплачуєш мінімальний податок — і отримуєш пластикову картку на проживання».

В Україні кумівства нема — якщо порівнювати з Чорногорією

На момент переїзду доньці було 11. У Львові вона закінчила п’ятий клас, а в Чорногорії пішла одразу в сьомий — системи освіти різні. Провчилася там до дев’ятого класу (це основна школа), а десятий і одинадцятий закінчила дистанційно в українській.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Наталя одразу почала волонтерити. Спочатку працювали в приміщенні Червоного Хреста, але згодом створили окремий волонтерський центр. Він працює і зараз, хоч уже без неї. Зокрема, нещодавно там провели фестиваль «Україніада».

«Ми все робили завдяки спонсорам, яких доводилося постійно шукати. Донатів майже не було, — каже Наталя. — Бо Чорногорія — бідна країна».

Країна, додає вона, має багато проблем політичного й економічного характеру. «Кажуть, що в Україні кумівство, — жартує Наталя. — Так от, в Україні його нема, у порвнянні! А от у Чорногорії — якраз багато. Якщо маєш знайомого, будь-яке питання вирішується легше».

Наприкінці 2023 року сім’я переїхала до Португалії, але й там клімат не підійшов. Тож нині вони живуть у Хорватії. Наталя вивчає хорватську, яка схожа на чорногорську. А дочка повернулася до Дніпра — до дідуся й бабусі.

Українська різала по вухах

Родина Наталі родом зі Слобожанщини. Її бабуся по батьковій лінії взагалі не знала російської. Вона була з тієї традиційної родини, де батьків називали на «ви». Проте батьки вже вживали більше російських слів, а Наталя з братом — ще більше.

«Дніпро було тотально зросійщеним містом, — пригадує жінка. — Наприкінці 1990-х я вступила до університету. Тоді вже почали ухвалювати перші закони про мову, і деякі викладачі намагалися викладати українською. Але вони були настільки зросійщені, що їхня українська різала по вухах. Наприклад, слово «годинник» вони вимовляли як «ґадіннік» — слухати було неможливо».

Після університету Наталя змінила кілька робіт — майже всюди спілкування було російською. Лише на останній посаді, де займалася діловодством, документи оформляла українською.

«Зараз ситуація значно краща, — каже вона. — Багато людей перейшли на українську, у магазинах і закладах дотримуються мовного закону».

Справа в контенті

«Я багато читала все життя, — каже Наталя. — Купити українську книжку в Дніпрі було майже неможливо, тому читала російською. Телебачення теж було російськомовне. Якби тоді був український контент, ми б не мали такого масштабу русифікації».

Її дочка, живучи свого часу в зросійщеному Криму, добре вивчила українську саме завдяки книжкам. «Вона читала десятки книжок на місяць, — пригадує Наталя. — У Севастополі українські видання тоді продавали в кілька разів дешевше за російські».

«Після окупації я написала в Живому журналі пост про “зелених чоловічків” і назвала речі своїми іменами. Мені посипалися погрози. Один лише користувач запитав: “А правда, що вас у Криму змушують говорити українською?”. Я відповіла: брехня. У Севастополі не було жодної української школи».

Тоді Наталя створила сторінку у Facebook і почала писати українською. «Відписалася від усього російського. Але вдома ми ще спілкувалися російською. Лише після 2022 року я зрозуміла, що більше не хочу сказати жодного слова “язиком”. Увесь наш контент — фільми, YouTube, новини — тепер лише українською».

Її донька перейшла разом із нею, а чоловік досі говорить російською. «Каже: я намагався, але погано виходить, — сміється Наталя. — Ну, не хоче старатися. Але він багато працює англійською, бо росте в кар’єрі, тому я поки не тисну. Хоча вважаю: більшість українців мають перейти, інакше будемо, як білоруси. Я знаю багато білорусів — і лише одну, яка розмовляє білоруською».