100 історій про мову: «Читаю книжку про дідуся, щоб нагадати собі, чому потрібно розмовляти українською»

Юлія Малкович родом із Краматорська Донецької області. Усе життя всі навколо, як і вона сама, говорили російською. Української було геть мало. На державну мову вона перейшла 5 березня 2022 року, коли опинилася у Львові, втікаючи від війни. Там зустріла любов і підтримку. Відповідати на це російською вона вже не могла.

Хорошим сім’янином не став

Мама і тато розмовляли російською. Учителі та учні в школі — теж. Українську викладали раз чи двічі на тиждень. А в 11 класі Юлі довелося брати репетитора, щоб добре написати диктант українською й вступити на державне навчання. Поступила одразу в кілька закладів, обрала Харків.

У студентські роки знала лише двох дівчат із гуртожитку, які спілкувалися українською: одну з Полтавщини, іншу з Харківщини.

«Подружка з Харківської області, із села Панютине, — пригадує Юлія. — Вона перекладала конспекти на українську: викладач диктує російською, а вона пише “і” з крапкою. Їй було важко, але лише на першому курсі. А друга подруга говорила з нами російською, та ми знали, що вдома вона спілкується українською — чули, як вона розмовляє з батьками по телефону».

Історія родини Юлі складна. Дідусь по татовій лінії воював у лавах УПА, після чого відбував покарання у таборах. Вийшов — одружився. Бабуся народила трьох дітей, старшим був батько Юлі. Багато років родина жила в російському Норильську, проте на старість він таки повернувся Україну. Дідусь помер, коли Юлі було шість. Вона майже нічого про нього не знала — аж поки у 35 років не знайшла книжку про вояків УПА, де прочитала його історію.

Про його сім’ю в книжці не було нічого. Там ішлося про дитинство, полон і про те, як він будував життя в Норильську. Звідти Юля дізналася, що дідові не дозволяли повернутися в Україну, бо раніше часто мучилася питанням, чому він залишився в Росії.

«Так, я дізналася, що в часи НКВС він вигадав біографію, — розповідає Юля. — І все життя прожив під чужим прізвищем: насправді він був не Малкович, а Василь Блясецький, з позивним Теодор. Сьогодні, коли думаю про нього, то розумію: він був неідеальним. У нього було троє дітей, з бабусею вони згодом розлучилися, і він так і не зміг дати дітям батьківської любові. Жив Україною, хотів бачити її українською, але хорошим сім’янином не став. Можливо, тому що був замкнений. Думаю, десять років у в’язниці залишають свій слід».

Іноді Юля Малкович перечитує історію свого дідуся, щоб нагадати собі, чому важливо розмовляти українською. Родина по маминій лінії теж має українське коріння, хоч прадід воював у радянській армії. Вона дослідила родовід і переконалася: українськість у їхній сім’ї ховали у спогадах — щоб не передати дітям, аби ті не страждали.

«Тепер, коли перейшла на українську й зрозуміла, хто я і якою була моя родина, я багато що переосмислила, — каже Юля. — Інколи опускаються руки, бо в Харкові справді легше говорити російською: менше косих поглядів і претензій. Але я щоразу нагадую собі, чому не можна зламатися».

Поїзд, який їхав на захід

На українську жінка перейшла не через дідуся. У неї була інша історія. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Юля разом із сестрою та її хлопцем вирушили до Львова. Дорога була довгою й складною — безкоштовними евакуаційними поїздами, які просто їхали «кудись на захід». Люди часто навіть не знали, куди саме.

«Перед очима й досі та дорога, як ми евакуйовувалися, — пригадує жінка. — Той безкоштовний потяг і люди, які не знають, куди їдуть. Ти бачиш їхні перелякані обличчя. Хтось тримає дітей, починає накрапати дощ. Ми стоїмо на платформі у черзі, чекаємо наступного потяга, щоб виїхати хоч кудись».

У Львові їх зустріла дівчина Іринка, вона була колегою хлопця сестри. Вона віддала їм квартиру, яку орендувала, а сама переїхала до батьків. Приїхало їх десятеро. Мама Іринки приготувала щось поїсти. Дівчина залишила вдома все, як є, нічого не ховала. Юлю вразила ця турбота та довіра.

Вже того ж дня вона написала повідомлення своєму хлопцеві в Харків (згодом він пішов служити й став її чоловіком) — українською. Так, це був суржик. Вона ще не вміла висловлюватися літературною, але вже точно знала: російською більше не говоритиме.

«Я згадувала багатьох людей і їхні історії, — розповідає Юля. — Тих, хто каже, що через нас почалася війна, що ми “притягнули русскій мір” і все таке. Але у Львові я зустріла лише любов і підтримку. Це був один із тих промінчиків, які показали мені, що насправді важливо.
Дівчина, в чиїй оселі ми жили, була дуже розумна й начитана, на полицях у неї стояли книжки українською та англійською. Вона прийняла нас із відкритим серцем».

Юля прожила у Львові півтора місяця. Говорила повільно, перекладала в голові. Та часом із пам’яті виринали красиві українські слова на кшталт «блакитна» замість «голуба» — і навіть місцеві дивувалися. Потім вона повернулася додому, у Харків, і знову вийшла на стару роботу — хіміком на місцевому підприємстві.

Харків — продукт зросійщення

Як каже Юля, на роботі майже ніхто не переходить на українську. Проте, молоді працівники, які приходять на підприємство, часто вже україномовні — і від цього, зізнається, у неї піднімається настрій.

«Сорокарічні рідко говорять українською, — каже жінка. — А от молоді, яким 20–25, розмовляють. І я намагаюся фокусуватися саме на них, думати не про погане, а про хороше.
Хоча, звісно, спершу зачіпали питання на кшталт: “Ти впевнена, що твої зусилля варті того?” або “Навіщо тобі розмовляти українською?”

Було багато знецінення. Від цього почуваєшся незручно, некомфортно. Іноді розгублюєшся, не знаєш, що відповісти. Тепер я вже не мовчу. Відповідаю: хіба на це питання потрібна відповідь — в Україні, у 2025 році?»

З кожним роком, каже Юля, колеги все більше українізовуються. Хтось говорить до неї кілька слів українською, хтось — узагалі переходить, пояснюючи це бажанням потренуватися. У відповідь Юля питає, чи варто їй виправляти, якщо хтось неправильно вживає слово. Одні просять виправляти, інші — навпаки: мовляв, краще говорити суржиком, ніж боятися помилитися.

Так само і з родичами. Мама, наприклад, говорить із Юлею вже на 90% українською. Втім, визнає жінка, іноді трапляються діалоги з людьми, які просто шукають конфлікту на мовному ґрунті.

«Не завжди вистачає ресурсу чи патріотизму, щоб знову комусь щось доводити, — каже Юля. — Я просто прошу поважати мій вибір. Мені важко слухати, коли хтось каже, що Харків “завжди говорив російською”, бо це неправда. У відповідь я питаю: чи добре ця людина вчила історію? Бо Харків зросійщували. І всі, хто досі говорить російською, — продукт зросійщення».

Шукати позитивні моменти

Чоловік Юлі — військовий, який досі говорить російською. Вони рідко сваряться, але саме мова стала тим подразником, що іноді викликає суперечки. Діалоги між ними змістовні, проте важкі. Він ревно відстоює своє право й бажання говорити російською, а Юля — заперечує.

«Мені здається, що в нас хороші стосунки, — каже Юля, — але ми обоє зараз травмовані. У кожного свої переживання: він далеко, я хвилююся, що буде з нами і з нашою сім’єю. Він переконаний, що українську нам нав’язують, що через неї нас ділять».

Юля ж вважає, що українська потрібна скрізь. Нею треба говорити, а не лише читати чи дивитися телебачення. Іноді під час сварки чоловік саркастично називає її «патріоткою». Стає гірко. Але Юля видихає і нагадує: у неї своя роль — підтримувати його, допомагати психологічно, збирати донати.

«Коли ми їздили в Яремче чи Львів, він переходив на українську, — продовжує жінка. — На вулиці, в кафе, серед людей. А вдома — знову російською. Та української у моєму житті все одно багато: навіть свекруха вже говорить десь на 80% зі мною українською».

Її чоловік – патріот, проте інакше дивиться на ситуацію. Вперше він пішов воювати ще у 2014 році. У 2022-му — знову, казав, що не чекатиме, поки ворог прийде до порогу.
Тепер він дуже втомлений.

Юля тішиться з того, що він служить на Харківщині й може раз на кілька тижнів приїхати додому — помитися, виспатися в теплому ліжку замість окопу.

«Є жінки, які взагалі не бачать своїх чоловіків, — каже вона. — А мені пощастило. Ну, як пощастило? Я живу в Харкові, щоб його бачити — у прифронтовому місті. І коли він приїжджає, щоб просто попрати речі в гарячій воді, я вже й це вважаю за щастя. Бо намагаюся шукати позитивні моменти, хоч важко — і йому, і мені».

Бути промінчиком

Юля переконана: без підтримки перейти на українську набагато важче.
Тому, коли вона втрачає ресурс і в голову приходить думка повернути все, як було і говорити російською, — йде шукати натхнення.

Першим порятунком для неї завжди стає історія дідуся — тоді вона перечитує книгу про нього. Другим — історії блогерів і лекції, книги Ліни Костенко. Це додає їй упевненості, що вона робить усе правильно.

«Колись таким промінчиком стала для мене Іринка зі Львова, — каже Юля. — Можливо, таким промінчиком для когось стану я. Тому намагаюся не лише говорити українською, а й підтримувати тих, хто, може, теж хотів би перейти, але вважає, що це важко й незручно».