Якщо вести мову про сучасну українську поезію, то не можливо не згадати про івано-франківську авторку Марію Микицей, відому своїми верлібрами. Саме з цією поетесою зустрілися журналісти «Станіславської газети» для ексклюзивного інтерв’ю.

– Маріє, чи пам’ятаєш ти якою була реакція читачів, коли вийшли книги «Саламандра» і «У затінку шафранів»? Взагалі, як сприйняли ці книги?

– Якщо говорити про ту реакцію, про яку я знаю, все було позитивно.

– Чому в останні роки про тебе, як про поета нічого не чути?

– Очевидно, змінилися якісь життєві обставини з одного боку, а з іншого, я зараз пишу прозу (не хочу назвати це романом), швидше всього, вже дописую і просто не хочеться крім цього нічого писати.

– А вірші зараз пишуться?

– Так, звичайно, вірші пишуться завжди, вірші – це не проблема.

– Чи публікуєш їх, де були останні публікації?

– Складно сказати про останні публікації, очевидно, після виходу книжки «У затінку шафранів» таких не було. Та й хіба потрібно?

– Тобто ти не відчуваєш потреби у тому, щоб твої вірші постійно з’являлися на сторінках часописів?

– Набагато цікавіше видавати вже готову книжку, ніж публікувати окремі вірші. Хоча очевидно, що цей процес друкування незабаром почнеться.

– А взагалі настільки важливим для поета є видання книжки?

– Особисто для мене це абсолютно не важливо, але оскільки має бути якась завершеність процесу, то логічним завершенням процесу писання є книжка. Тобто від цього нікуди не подітися. А публікації в різних газетах, журналах не відіграють для мене ролі. Від кількості публікацій не починаєш писати ні краще, ні гірше. До самого процесу писання це не має ніякого відношення. А все, що не стосується писання, є зайвим.

– Ти хочете сказати, що процес писання є для тебе особистим? А як щодо розміщення текстів в Інтернеті, як це робить багато сучасних поетів?

– Мої тексти в Інтернет закидають інші люди і мені це подобається набагато більше, ніж би я це сама робила. Є в цьому якийсь елемент авантюри. Писання не може бути дуже особистим, тому що йдеться про самореалізацію, а самореалізація не може бути лише для себе, це не має сенсу. Мусить бути якесь продовження, хоча б вигляді книжки, щоб потім самій собі сказати: «Боже, яка це все дурня!»

– Останнім часом існують такі практики, скажімо, в контексті Форумів видавців, як читання поезії, поетичні дискусії, дуелі, тощо. Ти брала участь в таких заходах?

– Буквально наприкінці травня в Києві був Форум видавців, у мене там був вечір. Тобто читати вірші зі сцени, чи ще там звідкись це дуже легко і дуже просто. Я кажу, що це порнографія, але дуже приємна. Можна жити і без цього, воно нічого до життя не додає і нічого від нього не віднімає. Але якщо воно є, хай буде.

– Якщо говорити про досвід роботи журналістом і творчість, як ці сфери перетинались між собою?

– Звичайно, перетинались і все це було дуже природно. Можна було писати матеріал, потім написати вірш, знову повернутись до матеріалу.

– Якщо говорити про тебе, як про автора, то чи потрібні тобі в момент писання особливі умови для натхнення, якась настроєність, чи вірші виникають спонтанно, незалежно від обставин?

– В львівської поетки Маріанни Кіяновської в новій книжці «Дещо щоденне», один вірш закінчується словами «Я тільки бачу». Власне, коли говорити про мене, то йдеться не стільки про писання, скільки про бачення віршів. А їх можна будь-де бачити і будь-коли. Тобто, це не залежить від обставин. Хоча я люблю комфорт, мені в комфортних умовах приємніше ці тексти бачити.

– Якщо говорити про твій авторський стиль і взагалі, про світосприйняття, чи можеш сказати, що, скажімо, від виходу останньої книжки відбулися якісь різкі зміни?

– Кардинальних змін дуже важко досягти, якщо пишеш поезію. З прозою це легше. І я б не сказала, що відчуваю якісь кардинальні зміни. І очевидно, я б не хотіла ще їх відчувати, бо я ще не все написала так, як би цього хотіла. Того, що мала б написати власне білим віршем.

– Якщо говорити про те, що ти читала останнім часом, що найбільше сподобалося, запам’яталося? Взагалі, яка література подобається?

– Не художня, це однозначно. Взагалі після Маркеса, Гріна, Лема дуже складно читати українську сучасну літературу. Останні декілька місяців я читаю «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» О.Забужко і посібник з аналітичної геометрії. Коли я втомлююся від Оксани Забужко, то беру до рук аналітичну геометрію і світ стає на свої місця.

Розмовляла Любов Загоровська

Станіславська газета № 25 (27) від 26 червня 2008 року