Журналіст «Галицького кореспондента» Іван Харків вперше поїхав в АТО наприкінці червня 2014 року. Він тоді ще не знав, чим буде корисніший: як журналіст чи як людина з автоматом. Припускав, що солдат з нього може не вийти, бо нічого не вмів і не знав. Втім, поїхавши писати про війну, він навчився тримати автомат і таки став солдатом. Днями Іван приїжджав до Івано-Франківська на чергову ротацію, і нам вдалося поговорити з ним про…
– Іване, чому ти поїхав на війну?
Пригадую, як ходив по похоронах і фотографував їх. Не знаю, скільки я відбув тих похоронів, скільки написав некрологів. Відтак відчув, що досить, зібрався і поїхав… Коли я поїхав туди вдруге, то вже отримав зброю, форму і нацгвардійське посвідчення.
– Ти почав з простого солдата, але трохи піднявся по сходинках військової кар’єри, так?
Я пішов як рядовий. Сказали: був журналістом, то будеш писати. Згодився. Далі сталося так, що в інформаційному плані проти «Азову» воювали більше, ніж на фронті. Бо «бабуїни» на фронті не дуже вміють, а от пропагандистську машину мають нормальну. Тому вони нас і цькували: «Фашисти!», «Нацисти!». Журналісти-іноземці, коли приїжджали, то дивувалися, що в нас нема навколо свастик і вусиків, як у Гітлера. Бо їм по телевізору показували саме це.
– Чому «бабуїни»?
Це найчіткіша дефініція тих, проти кого ми воюємо. Це їх рівень інтелекту…
Отже, зараз є зібраний взвод людей, які займаються інформацією, і я – командир цього підрозділу. В мої обов’язки входить все, починаючи від вичитування газети, переглядання відео і закінчуючи роздачею завдань. Це медіа-холдинг, де взвод робить те, що мали б робити 150 людей. І всі люди, які там працюють, – нереальні молодці.
Я в «Азові» давно, тому знаю всіх «старичків», знаю, хто з Донецька, а хто з Криму, хто «палить» лице, а хто ні.
– Є такі, що лице не «палять»?
Є в мене, наприклад, друг Мауглі, просто герой. Він кинув медичний університет у Варшаві і поїхав у «Азов». Був поранений, врятував багато життів, але його обличчя ніхто не бачив. Тому що він не забрав своїх батьків з Криму.
– Він не планує їх забирати?
А їм нема що тут запропонувати. Там вони мають будинок і роботу. А тут що їм дасть держава? У нас переселенців не забезпечують нічим. Наприклад, приходить крутий інженер у центр зайнятості, а йому кажуть: йди працювати сторожем, бо іншої роботи нема. Людина звикла жити на 15 тисяч, а їй пропонують жити на 2,5. Там вони мають хоча б якусь стабільність, і я їх розумію. Є люди, які виїхали в першу хвилю, вони вже адаптувалися і можуть жити, а хто не встиг, то їм нема що тут робити. Це те саме, що людині з Івано-Франківська зараз поїхати в Нью-Йорк, вона там нікому не потрібна.
– Давай тепер про твій досвід на війні. Чого ти там навчився?
Я знаю, що робити, коли людині відриває руку чи ногу, коли в неї осколочне чи вогнепальне поранення, коли у неї артеріальна чи венозна кровотеча. Знаю, що треба робити при артилерійських обстрілах чи стрілкових боях. Вмію стріляти з усієї можливої зброї, яка в нас є, повчився саперної справи і зараз вчуся керувати людьми, які воюють в інформаційному полі. І це для мене новий досвід, цього в Україні ніхто не вміє навчити, на жаль. Я збираю мудрість з усіх, кого можу знати. Особливо це стосується іноземних журналістів.
Вони, до речі, дуже круті. Їхня система подачі інформації відмінна від нашої. Ми показуємо, що наші хлопці герої, а інші – «бабуїни». А от іноземні – більш правдиві. Наші не говорять, що українська армія влучала у житлові квартали, а вона точно влучала. Бо «бабуїни» стріляють з житлових кварталів. І якщо ти хочеш зберегти українських солдатів, то тобі треба дати «отвєтку», яка прилетить у жилий квартал. Хто винен? Шукаємо причинно-наслідковий зв’язок. Люди пустили «бабуїнів» у жилий квартал, тому й постраждали.
– А що, вони мають можливість не впустити їх?
Був крутий журналіст Юліус Фучик, він написав «Репортаж з петлею на шиї» перед тим, як його вбили. У цьому тексті є цитата: «Бійтеся байдужих, тому що через них відбуваються найстрашніші речі». Тобто якщо приходить хтось із автоматом, а у відповідь бачить людину з граблями, то він вб’є одного, другого, але не мільйон. Мені легше вмерти, захищаючи свою сім’ю та свої інтереси, ніж жити і знати, що до мене в будь-який момент може зайти «бабуїн» і сказати: вали, бо в мене тут тепер «вогнева точка».
– У нас часто звучить думка, що журналіст має бути пропагандистом. Де треба – змовчати, а де треба – дописати. Що думаєш?
Він не може бути пропагандистом. У нас відсоток інтелігенції трошки вищий, ніж в Росії. А розумній людині не так просто лапші навішати… Тому треба говорити, як є: про проблеми і про те, чого не вистачає.
– Робота журналіста «Азову» і цивільного журналіста відрізняються?
Ні. Вони не можуть говорити про координати, але цього не можуть робити і цивільні. Їхня робота нічим не відрізняється від роботи в будь-якій іншій редакції. Там теж є редакційна політика. Якщо журналіст захоче 20 разів написати слово «срака», то зрозуміло, що я статтю заверну. Поясню, що це недоцільно.
От приходить журналіст і каже, що хоче написати про посттравматичний стресовий розлад. Я кажу: пиши. Про це мало говорять, але його переживає 50% чоловіків з тих, які були там. Банально, але йду вчора купити мандаринок, діти кинули петарду, і я одразу згрупувався, присів і чекаю… І це в мене «лайтова» фаза. Є люди, які падають на землю чи в собі замикаються. Проблем – хмара.
Алкоголізм – це жесть. Зараз, коли нема жорстких боїв, я розумію людей, які починають пиячити. В «Азові» добре, бо намагаються відволікати бійців спортивними змаганнями. От ти себе там добре показав, то будеш мати плюс два дні до ротації чи чергову відпустку. Мотивують людей вести здоровий спосіб життя і постійно перевіряють на алкоголь.
Плюс «Азову» ще й у тому, що ніхто нікого не тримає. Хочеш пиячити – їдь додому. І до нього – жорсткий відбір. Якщо за місяць в «Азов» подають кілька тисяч заяв, то тільки зо сто з них задовільняють.
– Розкажи про жінок на війні. Багато їх у твоєму підпорядкуванні?
У моєму підпорядкуванні п’ять жінок, і я їх просто ненавиджу.
– За що?
З чоловіками все просто: йому сказав – і він зробив. А в жінок надто багато власної думки. Плюс жінки, яка працює на фронті, в тому, що вона прийшла, посміхнулася, і з нею заговорили. Мінус – вона прийшла, посміхнулася, подружилася, і потім, коли ти їй кажеш написати щось, то вона одразу шукає своїх друзів. Це, з одного боку, полегшує роботу, але з іншого – неправильно.
І взагалі, жінки – це інтригантки, істерички і не всі стресостійкі.
– Вони відволікають чоловіків?
Це взагалі серйозне питання. Є люди, які думають, що відволікають. Я думаю – ні. Коли йде бій, то жінці можна сказати: йди в бліндаж і не вилазь. А якщо не бойова обстановка, то ти поїв і ліг спати, а з ними можна поговорити. Вони краще вміють слухати.
А ще «баби» намагаються влаштувати порядок. Заїжджає на позицію і починає прибирати, складати… Якби вони складали зброю, то точно робили би це по кольорах (сміється). Втім, я думаю, що їм є місце на війні. Проте вони не повинні воювати. З них добрі бухгалтери, психологи, комірники.
Зрештою, я впевнений, що війна сильно ламає жінку. І якщо вона хоче вийти заміж і народити 12 дітей, то їй цього не треба. Статистика щодо посттравматичного синдрому в жінок значно гірша, ніж у чоловіків. Чоловік за будовою розуму – гальмо. Я, наприклад, тільки через три дні після того, як загинув мій товариш, зрозумів, що сталося.
– Ти чітко засвітився на відео з американським прапором. Проявилося в тобі твоє колишнє КВНівське нутро?
Я – чемпіон франківської ліги КВН 2012 чи 2013 року (сміється). Просто перед тим «вата» жорстко говорила про американців в «Азові», і сестра Руслана Ганущака вислала йому посилку з Америки: шкарпеточки, рукавички і поставила туди прапор. Ми той прапор закинули в машину, і коли їхали в Широкіно, то в машині якраз валялася пляшка «Кока-коли», і ми згадали про «американських найманців». Сміялися, що нас забаранять і з пляшки «Кока-коли» Кісєльов зробить новину. Мовляв, це не «совпаденіє».
Згадали, що в нас є прапор, і вирішили посміятися з Хорватом (побратим з Волині, майор Нацгвардії). Записали звернення за другим дублем. Корінь (побратим з Івано-Франківська) це змонтував, відео виклали на жартівливий паблік, так воно й пішло по світу. Начальник штабу погрожував, що за відео я буду жорстко покараний. Йому не сподобалося через самовол. А через кілька днів був уже мільйон переглядів. Я тоді якраз поїхав на ротацію, а Хорват пояснював журналістам, що він не американець.
Нам потім почали різні прапори висилати. Можна було робити якийсь проект чи відеоблог, але не було часу цим займатися – були бої…
– Це правда, що ти пишеш книгу про війну?
Я розшифровую свій щоденник. Зрозуміти все те, що ти переживаєш на війні, складно. Бо пережив те, що мільйони чи мільярди людей не переживали за все життя. Тому, коли повертався на базу, перед тим, як лягти спати, писав собі в телефон або в блокнот кілька слів. Фразочки, які я тоді записував, мене зараз наводять на думки, і я пишу.
– Це гумористичний стиль чи трагічний?
По-різному. Я все це сприймаю якось інакше. От, наприклад, ситуація: вивозимо з Павлополя пораненого, йому роблять укол, перев’язки, приводять до тями, а водій такий спокійний: хлопці, вибачте, що заважаю, але ви не знаєте, як до лікарні доїхати? В людей ступор, але хтось знав, і розрулили ситуацію…
Війна ця якась дуже «уматова». Люди в Маріуполі ходять в магазин, купують курячі крильця, філе і приправи, щоб зробити шашлик, чи просто засмагають на пляжі, а за 20 кілометрів люди вмирають і калічаться.
В голові – каша. Осмислити все це можна, якщо викласти на папір і прочитати.
– Не розумієш історичні моменти чи емоційні?
Емоційно в мене вже все давно вимкнулося. Якщо порівняти з кардіограмою, то зараз у мене – пряма лінія. Ніби й були злети і падіння, але зараз їх не сприймаю. Все рівне.
– Навіть смерть не викликає емоцій?
Загинуло багато крутих людей. Але болить навіть не це, а те, що пам’ятати їх будуть тільки ті, які їх добре знали. А це кілька сотень людей. Натомість Петра Порошенка будуть пам’ятати всі українці. Несправедливо.
– Ти там вже півтора року, чи не хочеш повертатися назад?
Хочу.
– Для цього є причини?
Мені 21 рік з половиною. Півтора року тому життя, яке я планував, перервалося в якійсь точці і я почав жити, як вимагала ситуація. Але ж у мене – купа нереалізованих планів. Я не планував бути військовим, не мріяв про кар’єру військового, і в університет поступив, щоб мене в армію не забрали. Однак треба було піти повоювати, то я пішов…
Життя в Івано-Франківську йде своїм ходом. Люди одружуються, розлучаються, сідають на дієти і набирають вагу, і тільки в мене – День бабака. Снаряди розриваються однаково, меню в їдальні – однакове і відпустки (10 днів раз на три місяці) – однакові.
– То ти хочеш повернутися до звичного життя?
Ні, я вніс корективи і хочу пожити по-іншому. Бути в напруженні – а раптом війна! – я більше не хочу. А, може, на нас Польща нападе? Мені ж краще бути тоді у Франківську. Я розумію, що фронт треба тримати, але за півтора року я заслужив, щоб мене на півтора року хтось підмінив.
– Є на кого залишити свою роботу?
Я прочитав багато книг про ефективне управління і роботу будую так, щоб навіть якщо мене вб’ють, нічого не змінилося.
– Останні вибори показали, що багато атошників балотувалися, але мало хто пройшов. Як думаєш, чому?
Люди бояться атошників. По собі бачу, що відштовхую. Бояться мене, наче я планую вийняти ніж і зарізати когось. Мене не треба боятися, в мене нема ані гранати, ані поганих намірів. Я приїхав додому.
Зрештою, пішло багато негативу на нас перед виборами. Наприклад, атошник вийняв гранату перед Верховною Радою, і загинув бідний нацгвардієць. А що він робив під Верховною Радою? Кого захищав?
– Виконував наказ.
Мій знайомий дуже чітко сказав мені: якщо настане момент, що я буду захищати депутатів Верховної Ради від українського народу, то вбийте мене і плюньте на мою могилу.
А ще мене нервує фраза: зброя має бути на фронті. То для чого робите паради у Києві? Я переконаний, що зброя має бути в адекватних українців.
– І хто буде визначати адекватність?
Як і в усіх нормальних країнах – медики, експерти. Скажеш, що в нас можна довідку купити? То розстрілюйте тих, хто продав довідку. Я зацікавлений мати легальну зброю, бо не довіряю своє життя ні міліції, ні поліції.
– Чому?
Хто зараз прийшов до влади? Той, хто й раніше був. Скільки в Івано-Франківську людей, які були при Януковичу і зараз не при справі? Одиниці. Ми створили поліцію, а нею керує людина, яка керувала міліцією. Тому розумію: якщо я буду невигідний цьому політичному режиму, то прийде поліція і мене пов’яжуть.
– Ти будеш невигідний будь-якому політичному режиму, тому що вмієш воювати.
Я вмію воювати і маю досвід організації масових акцій, починаючи ще з Майдану. Але я маю хату і 12 соток городу і хочу нормально пожити. Попри те, що слабо собі уявляю, що буде робитися в найближчі роки.
Розмовляла Тетяна СОБОЛИК
Версія для друку
