Про те, що місто Івано-Франківськ розбудовується і відповідно змінюється досить швидкими темпами, широко відомо. Про це свідчать хоча б вже кілька років утримувані Івано-Франківськом лідерські позиції за темпами будівництва в цілому по Україні. Та чи змінюється місто на краще, тут варто поставити знак питання.
Справді, у кількох районах міста наразі ведеться потужне будівництво. Проте, в окремих випадках складається враження, що воно ведеться без врахування вимого планування. Коли ж таке будівництво завершується, то місто отримує ще один чиряк, з яким змушене жити кілька десятиліть. Але зараз йдеться не про це.
В історичному та архітектурному аспектах місто Івано-Франківськ у часи після Другої Світової війни пережило кілька періодів. Одразу у повоєнні часи, коли багато споруд були зруйновані вщент, у тодішньому Станіславі почалось спорудження нових будинків, виконаних у традиційному для тих часів стилі радянського реалізму. Жодних прикрас, ніяких доповнень архітектурними деталями не допускалось. Так постали, ніби за шаблоном, цілі мікрорайони багатоповерхівок. Дуже прикро, що вони виросли навіть в історичному центрі міста, де усе ж таки, на мою думку, варто було б будувати з дотриманням уже наявного тут польського, австрійського чи галицького стилю в архітектурі споруд.
Подальші часи розбудови міста ознаменувалися появою кількох кінотеатрів, окремі з яких розмістилися у пристосованих приміщеннях. Незважаючи на те, що кіно у той час було частиною ідеологічної системи, воно настільки увійшло у побут міщан, що стало частиною їхнього життя. Про той період літні франківці і до сьогодні згадують з приємністю. Трохи згодом в Івано-Франківську був збудований Обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка, що й досі є справжнім міським дивоглядом.
А ще приблизно у той же час на околицях міста з'явився рід великих та середніх підприємств, з якими пов'язували своє життя, а точніше роботу, кільканадцять тисяч міських мешканців. Йдеться про вже призабуті заводи «Родон», «Позитрон», «Автоливмаш», радіозавод та фурнітурний завод, 63-тій номерний (військовий), трикотажна та швейна фабрики та інші, що свого часу стали невід'ємною частиною життя міста.
«Мій завод – моя гордість» – проголошував напис над входом до одного із згаданих підприємств. І цьому лозунгу чомусь тоді вірилось навіть більше, ніж іншому ідеологічно-надуманому «Наша мета – комунізм».
Розпад Радянського Союзу і розвал системи планової економіки поклав кінець роботі багатьох з цих підприємств. Деякі потроху розділились на менші частини, інші ж попросту розікрали ті, хто був при керівництві, бо усім хотілося відкусити від «промислового пирога» якомога більше. Усі вони тоді чемно почали ходити до церкви (бо ж раніше не можна було ледь не під страхом смертної кари), але забули, що Бог сказав «Не вкради». А може всі вони грішним ділом вирішили, що на багатства соціалістичної держави, яка не визнавала релігії, ця заповідь не поширюється..?
Уже в новітні часи в архітектурну модель міста вплелись споруди нового стилю із вежами, скляними та металопластиковими конструкціями, легкими «єврофасадами». Вони, у порівнянні з радянськими будинками, мають значно кращий вигляд, однак у сусідстіві з старими польськими та австрійськими будинками також денонсують. За останній час перші поверхи практично усіх будинків перетворилися на магазини, бюро нерухомості та офіси сервісних фірм. І це вважається ознакою європейськості (?!!).
А ще у Івано-Франківську з'явилося надзвичайно багато банківських відділень. За певними даними, наше місто стало одним з лідерів серед інших міст в Україні за кількістю банківських відділень на душу населення. Однак, це далеко не означає, що мешканці міста стали істотно багатшими, за винятком окремої їх частини.
Проте, чи не найголовнішою ознакою наших часів на архітектурному обличчі нашого міста стала поява величезних супермаркетів, які ніби витіснили з будівельної індустрії всі інші споруди. «Велика кишеня», «Велес», «Епіцентр», «Арсен», «Бізон», «Сільпо» – ці назви зараз на слуху в усіх мешканців міста. За ними, а не за кінотеатрами, музеями, історичними пам'ятками, сплановано рух транспорту.
Ніхто зараз не замислюється і не говорить про духовність, а перелічені факти яскраво свідчать, що наша свідомість орієнтується на матеріальну сторону буття. Про те, що друга частина світобудови втрачає позиції, свідчить і те, що дуже повільно зводяться у місті нові храми, за останній час не збудовано жодного нового театру чи музею, не створено жодного парку. Складається враження, що ми поступово перетворюємось на якусь «некультурну» масу, бо і ті культурно-мистецькі заклади, які ще збереглися у Івано-Франківську, ми відвідуємо вкрай рідко.
До чого призведе така переорієнтація цінностей, передбачити не важко. До масового перетворення мешканців міста на типових споживачів матеріальних благ. Тому, іншого виходу, ніж повернутися до справжньої, а не декларованої духовності, у нас немає. І чим швидше ми це зрозуміємо, тим краще.
Іван Драбчук
Станіславська газета, №22 (24) від 5 червня 2008 року
Версія для друку
